Выбрать главу

— А там, де й твоя вишиванка нарядна, Горпиночко люба! У скрині, певно, замкнула. Говоріть, що вам треба, та йдіть собі, бо дитину збудите!

— А спить ще Гафія твоя? От що значить батька нема, а мати панькає! Гляди, Уляно, розбалуєш дівку, заголубиш, що свекруха скаже?

— Ти Орисю свою пантруй, бо не ти, а бурлаки її по бур’янах балують. Так чого ви прийшли, чесна громадо, — вогню мені позичати?

— Ти, кумонько-голубонько, знаєш, чого ми прийшли, — мовив Петро, підсуваючись до жінки. Він почувався незатишно й уперто дивився собі під ноги, а ось булькаті очі його пари хіба носа не торкалися. — Довгий був у нас терпець, та й він увірвався.

— Ой, куме, милий, — Уляна вперла руки в круті стегна, що напинали тонку сорочину, мов два колеса, згадавши, як давно — чи щойно? — вони з Петром хрестили дочку панської економки, — за терпець не скажу, та жалілася Горпина, що корінець твій вона від весілля мусить з каганцем шукати.

Петро відірвав злобний погляд від землі й метнув його на Груню. Та ледь слиною не вдавилася, зачувши Уляну, але швидко оговталася і закричала:

— Ах ти ж безстидниця, що ти верзеш?! Бодай тобі піна з рота пішла! Та все село знає, що до тебе писар ходить, і дяк тутешній, та й піп із Красного міг би — поселився! Ти таке про мого мужа плетеш, а сама хоч би спідницю одягнула! Гляньте на неї, люди добрі, лиш у сорочці та хустці стоїть! Ні совісті, ні страму!

— Я так борзо бігла зустрічати вас, гості жадані, — вбратися не встигла!

— Годі! — розлігся над громадою густий, сердитий бас корчмаря. Що-що, а гаркнути так, що не тільки люди, а й пси злякано замовкли, Левко Нагнибіда вмів, і то добре. Та й сам був під стать своєму голосу, міцний, кремезний, з руками, як коріння сторічного дуба, та грудьми, випнутими, мов діжка. — Чого воду в ступі товкти? Ти, Уляно, вибачай вже, а тільки смерть твоя прийшла.

— За яким це правом?

— Око за око — чула таке право? — Левкова Василина крикнула це так люто, ніби Гнат був їй, щонайменше, полюбовником. Корчмар розвернувся і відточеним, майже непомітним рухом ударив жінку по щоці.

— А ти мовчи, — порадив він. — Твоя мова на печі та біля каші.

— Гнат помер від серця, — терпляче пояснила Уляна, хоч і знала наперед, що це нічого не змінить. — Я казала йому «не пий» — але йому ж це як «не дихай». А я намагалася допомогти...

— Твоя поміч — на цвинтар дорога! — Невгамовна Василина про всяк випадок трохи відсунулась від мужа.

— Брешеш ти, Васю, й гріха не боїшся. Хіба забула, як я твого старшого на ноги поставила?

— То його Всевишній підняв! — підтиснула губи шинкарка.

— Авжеж, для цього й з неба зліз! Може, й спідницю тобі за корчмою не Гнат, а Всевишній піднімав?

— Та що ти кажеш, богохульнице! — забулькотіла Василина, обмираючи від жаху і не наважуючись звести очі на чоловіка. — Ще й на чесних молодиць наклепи зводиш! Тьху, Господи, твоя воля, чи ти за тою корчмою стояла? А ти що мовчиш? — напустилася вона на мужа, підбадьорена тим, що ніяких різких рухів з його боку не спостерігалося. — Чи так і будеш сопіти, доки твою жінку гидять?!

— То щастя Гнатове, що він дуба врізав, — озвався нарешті Левко і хмарно зиркнув на свою половину: — А з тобою, паршивко, я ще вдома поговорю!

Усі знали, що після таких розмов Василина ходить багряно-сиза, як те небо на світанку, ще й на ногу припадає. За будь-яку вину або й без неї, лише під свій поганий настрій корчмар гамселив жінку, як добра хазяйка — тісто на Великдень, тільки що ціпом не бив. І хоча така біснувата жорстокість була незвичною навіть для села, заступатися за Васю ніхто не хотів — через її довгий язик. Окрім Уляни. Левко зненавидів її за це, а Василина віддячила...

— То ти цій відьмі віриш, га? — Втямивши, що втрачати їй вже нічого, Левкова половина випнула груди, здоровенні, наче в дійної телиці, і посунула на мужа, як підвода в рів. — Вона тобі все село оббреше і не захекається, а ти, старий йолопе, радий, що дурний! Якщо вже вона така провидиця велика, все бачить, усе знає, то най скаже, від кого Меланка тяжка?

— Ви що, — неслухняні вуста Уляни ледве ворушилися, — ще й Меланку сюди притягли?

Шинкарка зашарілася і замовкла, чути було лиш її сердите сопіння, та образливі, злі думки. Односельці заюрмилися, як мурашки на падлі, марно намагаючись заступити спинами Меланію. За одне те, що ця боголюбива громада привела дивитися на страту хвору дівчину, Уляна повбивала б усіх — якби могла.

Німа Меланка, єдина дочка покійних сусідів Уляни, заможної пари Наєнків, народилася, коли їм обом було добряче за тридцять і такого дива вони вже не сподівалися. Дівчинка росла жвавою, моторною, вже в п’ять років щебетала, як той соловейко, карі кругленькі оченята сміялися до світу та батьків, які не могли натішитися своєю донечкою, вбирали її, як квіточку, і не давали братися й за холодну воду. Та коли дівчинці зрівнялося десять, сталася біда: на її очах батька до смерті забив розлючений панський бугай. Хлопчаки на селі казали, що за кілька днів до того бика вкусила якась лисиця, але чи так воно було, чи ні, а Микиті Наєнкові не пощастило. Заклякла, на смерть перелякана дитина кричала до хрипу, до корчів, а на білому, як сніг, лиці жили тільки очі, що вбирали в себе страшну картину — як тата, її любого татуся здіймало на роги розлючене чудовисько, як воно, пускаючи піну і страшно мукаючи, топтало вже нерухоме тіло копитами, і ніхто не наважувався підійти до нього, тільки мати, яку гукнули сусіди, все рвалася на те злощасне поле, борсаючись в чиїхось руках та водночас намагаючись затулити Меланці очі. Дівчинка вже харчала, однак противилася цим спробам, кусаючи неньку за пальці, як зацьковане звіренятко, і пускаючи піну не гірше того бика. Пройшло чимало часу, доки на пасовисько прибіг панський управитель, потурнак,[1] що добре вправлявся зі зброєю, а ще більше — доки він відмовився від спроб вгамувати бугая, тямлячи, що Микиту вже не врятуєш, а за бидло пан з нього спитає, і одним влучним пострілом з рушниці поклав худобину на місці. З того дня Меланка не мовила більше ані слова, ані звуку не пролунало з вуст, що враз стали біло-синіми, немовби линялими, схожими на пелюстки зів’ялої волошки. Про те, що сталося з дівчам, Уляна дізналася з чужих слів, бо сама з’явилася у Висівках лише два літа тому, і відразу пішла до Наєнчихи — так, ніби там на неї чекали. Що й казати, дурна. Як корч. Але ж допомогти хтіла! З цього всі її біди й починалися. Зі слів «я хочу вам допомогти». Ось і з Гнатом теж...

вернуться

1

Козак, що в турецькому полоні з різних причин (приміром, щоби визволити з неволі товаришів) прийняв іслам. До кінця своїх днів він не смів входити до церкви, а лягав перед нею на землю, і через нього переступало все село. За цю покуту його ховали на загальному цвинтарі, і вважалося, що в Царстві Божім він буде зі своїм товариством.