Рокита скидався на сільського крамаря, що натяг на себе офіцерський мундир. Він казав про себе, що має статуру Наполеона. Ходив Рокита прямо, випнувши живота і по-наполеонівському заклавши руку за борт мундира. У нього було дебеле, налите кров'ю обличчя. Офіцерський кашкет довоєнного зразка він насував аж на брови. Туго застебнутий комір впивався в потилицю. Голову Рокита тримав високо, вузькі губи були завжди стулені.
— Прошу поквапитися. Найпізніше о десятій ранку ми повинні бути під Варшавою, — нагадав Альберт.
Рокита зміряв його зневажливим поглядом.
— А якщо спізнимося?
— Полковник Джонсон звик до пунктуальності.
Рокита почервонів. Схилив голову, губи його витяглися в тонесеньку щілину.
— Щось мені здасться, що ці англійці вбачають у нас тільки гарматне м'ясо. З вашим Джонсоном нічого не станеться, коли він трохи й зачекає…
— Він ваш гість, а ви господарі. Господарі мусять бути точними.
Це переконало Рокиту.
— Ей, швидше там! Ворушіться! — окриком поквапив він своїх людей, котрі виносили з хати ящики з набоями, зброю і складали все це в просторому кузові ЗІСа. Зброя була нова, найостанніших випусків і в бездоганному стані. Рокита намагався побачити в Альбертових очах бодай тінь захоплення. Люди Рокити були переважно в нових польських мундирах: якраз недавно бандитам пощастило пограбувати ешелон з продовольством та обмундируванням, що призначалися для гарнізону Корпусу внутрішньої безпеки. Лише кілька чоловік ходило в англійських френчах.
— Цих ми сховаємо поглибше, — пояснив Рокита. — А ближче до виходу сядуть люди в наших мундирах. Ми матимемо вигляд звичайного військового підрозділу. Якщо нас хто й зачепить, ми сипонем таким вогнем, що лишаться тільки ріжки та ніжки. Я беру два міномети, дев'ять ручних кулеметів з трьома зарядними ящиками, два ящики гранат, ящик із гвинтівками. Опріч того, всі мої люди мають автоматичну зброю — стени[28] які нам скинули в 1944 році. Варто було б повернутися ще разок, залишається майже цілий склад зброї й обмундирування. Цей вантаж скинуто на парашутах три роки тому.
— Це треба погодити з Джонсоном. Я ладен ще раз зробити таку саму поїздку, — байдуже промовив Альберт, розглядаючись навсебіч і намагаючись полічити бандитів, що крутилися біля машини. За його підрахунками їх було шістдесят.
— Скільки ж, з біса, ви збираєтеся напхати в цю машину?
— Тридцять чоловік, як ми й домовлялися… Тридцять найкращих моїх вояків.
— А решта?
— Решта добиратиметься поодинці. Поїздами. Я розпускаю всі загони. Тільки-но ми приживемося в Желязного, я пришлю сюди зв'язкового, він встановить контакти з людьми і повідомить їх, куди переправлятися. Яруга збирається післязавтра вдарити на Граби. Це буде удар у порожнечу: риба вискочить із сачка. Весь район заміновано, а коли ми від'їдемо, на дорозі теж закладуть міни.
Альберт відвернувся від машини, щоб Рокитині люди не бачили його обличчя.
— Швидше, швидше залазьте в цей мішок, — жартома квапив своїх підлеглих Рокита.
Вони вскакували в кузов поодинці. Сміялися, жартували. Альберт стояв біля кабіни, чекаючи, поки його «мішок» наповниться до краю і можна буде, нарешті, зав'язати його. Він упізнав молодика з випещеними вусиками, який трусив його чемодани на шляху до Р. Потім побачив архітектора в англійському френчі з однією зірочкою на погонах.
— А цей що тут робить?
— Це Покроп. Начальник нашої розвідки. Адже ви знайомі?
— Аякже. Тому-то я й радію, що він теж поїде з нами.
Йому хотілося сміятись. Цей ліс і машина, хата лісника, люди у військових мундирах, Рокита і він сам, Альберт, — усе це скидалося на гротеск.
Він поклав долоню на плече Рокити:
— Оця машина — ваш Ноїв ковчег. У країні потоп, я провезу вас на збуреній хвилі понад страшною безоднею. Ми винадимося на горі Арарат.
Вони мчали зі швидкістю дев'яносто кілометрів на годину. Накочена стрічка шосе блищала, як скло. Над розігрітим асфальтом підіймалася легенька пара, стало спечно і в кабіні. Альберт роздягся до сорочки, над бровами в нього збиралися краплини поту. Він змахував їх лівою рукою, щоразу поглядаючи при цьому на годинник. Стрілки рухалися ліниво, ніби стомлені спекою.
Ледь-ледь повертаючи голову, Альберт краєм ока бачив, що відбувається за віконцем, яке відокремлювало кабіну від кузова. Там чатував Рокита із стеном на колінах, націленим прямо Альбертові в спину. З-під брезента з емблемою Червоного Хреста ощирялися дула кулеметів і мінометів; тридцять пар рук будь-якої миті готові були натиснути на спуски пістолетів і гвинтівок, кинути гранати. Альберт віз вантаж, так само тривожний і небезпечний, як і динаміт. Вибух могла викликати найдрібніша випадковість — зустріч із звичайним військовим патрулем, що контролює яку-небудь ділянку шосе. Небезпека підстерігала щохвилини, звідусіль.
На вузенькій вуличці якогось містечка Альберт, розігнавши свій ЗІС, мало не врізався в набиту ящиками вантажну машину. А над самим краєм невеличкого березника на шосе зненацька з'явилося кільканадцять радянських солдатів. Вони стали цепом упоперек дороги. Солдати були стомлені переходом і, мабуть, хотіли, щоб шофер підкинув їх до містечка, розташованого звідси за десять кілометрів. Альберт загальмував, а коли вони підбігли ззаду, щоб залізти в кузов, він раптом дав газ і рвонув уперед, мало не зачепивши одного з солдатів.
— Послухайте, майоре, — звернувся до нього крізь віконце Рокита. — Мені розповідали, що в містечку ви намагалися видавати себе за історика. Ви нібито навіть вели з учителем Рамузом учені дискусії. Все це здається дуже смішним. Одразу видно, що ви не маєте аніякісінького уявлення про конспіративну роботу в наших умовах. Надто мудро й надто тонко як для Польщі. Так тонко, що аж підозріло. Це, мабуть, добре для шпигунської діяльності в країнах, де конспіративна робота не велася, як у нас, у масштабах усієї країни. У нас не треба до такої міри маскуватися.
Альберт знизав плечима.
— Може, ви й маєте рацію, — мовив він. — Але ми в Інтеллідженс сервіс полюбляємо тонку роботу.
—І тому ви розраховувалися з Рачинською доларами? — шпигнув Рокита.
— То була помилка. Визнаю, — згодився Альберт. — Хоч воднораз я вчинив це свідомо. Мене цікавила її реакція. Вона могла виявитися доброю помічницею.
— Або ж передати вас до рук УБ.
— Ну, завжди доводиться йти на певний риск. Ми безнастанно ризикуємо. Проте перш ніж мене направили у ваш район, я досить довго вивчав одну людину з Р., яка опинилася в наших руках. Вона розповідала нам про кількох відомих мешканців містечка. От, скажімо, про вчителя Рамуза. Не знаю, чи ви повірите, але ми дізналися навіть про таку подробицю, як тема його наукової праці. Більше того, я навіть докладно простудіював її. Це було для мене тим легше, що колись я вельми цікавився історією. Тому, може, я й вирішив зіграти роль історика. Однак найцікавіше те, що мене по-справжньому захопила тема дослідження Рамуза. Дуже незвичайна історія цих двох англійських шпигунів королеви Єлизавети. Вони прибули в вашу країну як астрологи, маючи при собі «кришталеве дзеркало». Під впливом певних магічних маніпуляцій на кришталевому диску виникали видіння. Але одного разу, коли астрологи перебували в Домбровському кляшторі, хтось украв у них це дзеркало…
— А знаєте, це справді пречудова історія, — притакнув Рокита. — Ну, а хто ж поцупив у них це чудо?
— Не знаю. Рамуз дещо знав про це. Він обіцяв мені допомогти розгадати цю загадку. Але ви вбили його. Дуже жаль.
— I am sorry[29] — сказав Рокита. Цією фразою вичерпувалися всі його знання з англійської мови.
Кілька кілометрів проїхали мовчки. Потім знову заговорив Рокита: