О шостій ранку сестра-економка постукала в Альбертову келію. Внесла олов'яну миску і глечик з водою, кухоль гарячого молока та дві скибки хліба, намащені мармеладом.
— О сьомій вранішня меса, — коротко повідомила вона, і слова її прозвучали, як наказ.
Невиспаний, голодний, до кісток промерзлий Альберт забився в куток між сповідальнею й залізною решіткою, що перегороджувала навпіл кляшторний костьол. По один бік решітки могли молитися парафіяни з довколишніх сіл, по другий же — черниці, яким статут святого Ромуальда з Равенни забороняв розмовляти з людьми, нав'язував пустельницький спосіб життя.
Правив молоденький вікарій.[14] Поблизу вівтаря стояло навколішках кілька сільських жінок. Крізь вузькі отвори решітки Альберт налічив шістнадцять черниць, що схилилися над бревіаріями. Чотири з них крижем лежали на холодній бетонній підлозі. Вони скидалися на мертвих лебедів із розкинутими крильми; їхні обличчя посиніли, під білими складками одягу насилу можна було розгледіти контури людських тіл.
За три кроки від Альберта, по той бік решітки, стояла навколішках абатиса. Він бачив, як ворушаться її губи, промовляючи слова молитви, бачив красиві руки, що тримали бревіарій, маленькі босі ноги в грубих шкіряних сандаліях. Вузький вовняний пасок туго стягував талію, підкреслюючи лінію грудей. Задзвонили до причастя. Черниці підходили до вівтаря, а потім на колінах відповзали назад, на своє місце. Раптом у смузі жовтуватого світла, що пробивалося крізь золотий вітраж, Альберт побачив обличчя тієї жінки, з якою він їхав у поїзді в Р. Той самий орлиний ніс, бліде веснянкувате обличчя, покрите накидкою.
Схожість була така разюча і така несподівана, що Альберт мало не скрикнув. Він притиснувся щокою до залізної решітки, намагаючись якнайкраще і якнайпильніше розгледіти це обличчя, але черниця проминула смугу світла і зникла в напівтемряві. Аж до кінця служби вона так і не повернулася лицем до Альберта, і йому не вдалося перевірити свого здогаду.
Коли меса скінчилася, черниці вийшли з костьолу через бокові двері, що вели просто до їхніх келій. Альберт повернувся до себе, а потім пішов у бібліотеку.
На сходах він зустрів сестру-економку, що несла йому сніданок. Втупивши очі в підлогу, вона мовчки вислухала його обережні запитання про черницю, побачену в костьолі. Зненацька голосно вдарив дзвін. Сестра-економка перехрестилася, покірливо мовила:
— Memento mori,[15] — і, цокаючи дерев'яними сандаліями, побігла по галереї.
«Сплю я, чи що? Все як у сні!» — жахнувся Альберт. Він згадав красиві ноги жінки з поїзда, її круглі, гладенькі коліна. Чи можливо, щоб вона нап'яла па себе бридкий убір черниці й навколішки повзала по костьольній підлозі, при кожному ударі дзвона схоплювалася ночами з домовини, що правила їй за ложе?
Тільки-но він заходився переглядати бібліотечний каталог, як з'явилася абатиса. В її швидкій ході не було й сліду колишньої благочестивої стриманості. Напевно, вона бігла сюди, бо довго не могла перевести подиху, притискаючи руки до грудей. Попелясто-сірі щоки взялися червоними плямами.
— Коли ви востаннє бачилися з прелатом?
Альберт задумався. Неспокійним рухом руки пригладив чуба. Він узагалі ніколи не бачив прелата. Це Міколай влаштував для нього рекомендаційного листа.
— Востаннє я зустрівся з ним десь тижнів три тому, — Альберт навмисне говорив повільно, намагаючись стримати хвилювання. — Рекомендаційного листа до вашого кляштора я одержав від нього з допомогою мого приятеля…
— Прелат заарештований! Його арештували минулого тижня!
Майже безсонна ніч, завивання черниць за стіною розладнали його нерви. Альберт зблід, не зміг приховати хвилювання. В голові роїлися страшні думки: «Невже це кінець? Можливо, помилився в якійсь дрібниці, в даті листа? Тепер загину, як Куртман, або ще гірше, в холодних цвілих стінах келії».
Рука абатиси лягла на його плече.
— Не бійтеся. Тут вам ніщо не загрожує. Ми знаємо місце, де вас ніхто не знайде.
— Я не боюся…
— У разі небезпеки до вас прийде сестра Анастазія. Можете їй довіряти…
Альберт голосно ковтнув слину. Вони глянули одне на одного. Рука абатиси все ще стискала його плече. Він не витримав її пильного погляду.
— Сестро, — гаряче заговорив Альберт. — Мені не можна тут лишатися. Я приношу гріх, смерть, тривогу.
Пальці абатиси випустили його плече.
— Ваш найбільший гріх — гординя…
Альберт почув, як зашелестіла сутана. А коли підвів очі, абатиса вже зникла за дверима.
Він знову засів до каталога, але ніяк не міг зосередитися.
Зрештою, тут панував страшенний нелад; зібрані в невеличкому ящику вицвілі, пожовклі картки, на яких майже нічого не можна було розібрати, являли собою цілковитий хаос прізвищ і назв. У кутку бібліотеки Альберт знайшов маленьку драбинку і приставив її до стелажів, що закривали три стіни великого залу. Його цікавили тільки книжки в старих оправах. Адже твір Казобони вийшов у світ 1659 року.
Три вікна, вузькі, як бійниці, давали дуже мало світла. Він засвітив бронзову люстру — чотири ангели, які тримали в руках по лампочці,— і помітив, що стелажі з книжками затуляють настінний живопис. Альберт заходився квапливо знімати книжки, за якими були фрески. Невдовзі руки його стали брудні від пилу, він стомився знімати важкі фоліанти в масивних оправах.
Спочатку він побачив Христа, розп'ятого на хресті,— страшенно худого, з запалим животом і роздутою грудного кліткою; обличчя його було перекошене від мук, суглоби рук і ніг опухли, як у ревматика. Розп'ятий Христос приголомшував, як фотографії померлих з голоду в'язнів Освенціму. А створювалася ж ця фреска років триста тому.
Альберт пересунув драбину до другої стіни. Знову, пирхаючи від пилюки, знімав важкі товстелезні томи, аж поки, нарешті, побачив оголені жіночі перса. Було щось дуже непристойне в їхніх великих пружистих формах. Альберт далі знімав книжки, а сам майже з острахом поглядав на двері. У нього було таке відчуття, ніби він роздягав живу жінку.
Це була Єва, яку виганяли з раю. Корінці книжок затуляли архангела. Альберт бачив тільки його руку й вогненний меч. Єва йшла, понуривши голову, гола, обережно несучи великий живіт вагітної жінки. Чорна коса звивалася довкола шиї, як змій-спокусник. Лівою рукою вона затуляла лоно, правою торкалася набухлих персів. На обличчі її не видно було ні каяття, ні жалю, погляд здавався грайливим, на вустах застигла легка усмішка. Це йшла з раю блудниця, спіймана на гарячому.
Захоплений красою фрески, Альберт швидко зняв решту книжок, що затуляли обличчя архангела. Так він і думав! Іконописець зобразив архангела злим, хтивим дідуганом. Не вигнання Єви з раю, а вигнання грішної жінки намалював творець фрески.
Клацнув замок. Альберт умить обернувся — в дверях бібліотеки стояла сестра-економка. Вона немовби не звернула уваги на купи книжок під ногами в Альберта й визивну фреску на стіні.
— На вас чекає сестра Анастазія. Вони вже прийшли…
Альберт вибіг з бібліотеки… На галереї, притулившись до однієї з колон, стояла черниця. Тепер він не мав сумнівів. Це була та сама жінка з поїзда. Альберт побачив свій чемодан, а на ньому плащ, капелюх, усі речі, залишені в келії. Сестра Анастазія мовчки простягла йому кобуру з пістолетом і вузенький ремінь. Йдучи в бібліотеку, він сховав пістолет під сінник.