Як тільки угоду підписали, Золотаренко, швагер Хмельницького, з півдня вступив у Сіверщину, а зі сходу вторглися московити. На допомогу своїм генералам із сильним підкріпленням особисто прямував сам цар. Усюди московитів зустрічали як визволителів. Лише декілька міст спробувало чинити опір. Цар обложив Смоленськ з його могутніми укріпленнями і змушений був деякий час тут затриматися. Та князь Радзивілл, який поспішав на допомогу Смоленську, був ущент розбитий князем Трубецьким і Золотаренком. Смоленськ відкрив свою браму наприкінці вересня 1654 року і визнав своїм правителем Олексія Михайловича.
Успіхи московитів у Литві не спонукали шляхту до захисту Литовського князівства. Їхня ненависть до козаків була така велика, що, перебуваючи віч-на-віч із серйозною небезпекою, вони хотіли кинути все своє військо проти збунтованих підданих. Бажаючи підбурити проти них якогось іншого ворога, Ян Казимир став палко домагатися союзу з татарами. Іслам-Гірей недавно помер, а його наступник Мухамед-Гірей не наважувався приймати самостійне рішення без згоди з диваном. Прибувши до Константинополя для своєї інвеститури, застав там послів Хмельницького та польського короля, які одні поперед других торгувалися з Портою за свій союз. Деякі літописці кажуть навіть, що гетьман немовби запропонував султанові панування над Україною, однак той факт видається малоправдоподібним і означав би поважне порушення однієї з найважливіших статей угоди незадовго після прийняття присяги на вірність цареві. Та як би там не було, поляки взяли гору в дивані; Мухамед-Гірею було наказано повернути зброю проти України. Вже закінчувався 1654 рік, і дотепер польське військо лише пильнувало кордону. Дізнавшись про те, що Богун відмовився скласти присягу вірності цареві, коронний гетьман Станіслав Потоцький хотів переманити його на свій бік і запропонував гетьманську булаву, якщо той подасть йому допомогу. Хитрий козак прикинувся, що охоче пристає на таку пропозицію, але сповістив про це Хмельницького, розповівши йому про свій задум: хотів виманити Потоцького в бік Брацлава і там напасти на нього всім своїм військом. Мало бракувало, щоб хитрість закінчилася вдало і Потоцький, проминувши кордон, потрапив у пастку. Однак його попередили про те, що йде на свою погибель. Він ще встиг хутко завернути військо на місце постою. Зате, зібравши все своє військо, що було доволі значним, поновив воєнні дії — був більш безжалісним та лютішим, аніж перед тим. У тому останньому змаганні шляхта і козаки показували однакову мужність, однакову жорстокість, були перевершені всі жахіття попередніх вторгнень. Змушені віддавати територію наступаючому війську, русини палили хати, нищили майно, аби нічого не лишалося ворогові. Мешканці кількох сіл після довготривалого захисту своїх домівок радше заподіювали собі смерть, аніж мали потрапити в руки ворога. Бачили навіть, як жінки, втративши своїх чоловіків та синів, поруч з якими воювали, сідали на бочки з порохом і підпалювали їх. План Богуна полягав, певно, у тому, щоб заманити поляків у глиб Поділля, а далі виснажувати їх облогою та битвами, чекаючи поки підійде з достатнім військом Хмельницький і московити, а потім їх розбити. Але Богун кинувся в Охматів[159] і відважно там змагався з усім польським військом. Ошукані свідченням татар, узятих у полон під час походу, гетьман та Бутурлін, котрий очолював московське військо, гадали, що поляки набагато слабші, ніж це було насправді. Не чекаючи підходу основних сил, із 30 тисячами воїнів вирушили до Охматова, щоб зняти його облогу. Назустріч їм ішов Потоцький із своїм військом. 10 січня 1655 року, коли вже сутеніло, війська зустрілися і кинулися у шалений наступ.
Цілих п’ять годин тривав бій на снігу, серед темряви, яку постійно краяли спалахи від гарматних та мушкетних пострілів. Був лютий мороз і багато воїнів звалювалося на сніг, так і не діставши поранення. Нарешті кількість перемогла.
Козаки та московити відступили, залишивши частину своїх гармат. Бутурлін розгубився, повів розмову про капітуляцію. Хмельницький хотів ще раз почати битву, як тільки розвидніється, а поки що похапцем отаборювалися» Враз безладні постріли сповістили, що зав’язався новий бій з ар’єргардом польського війська. З Охматова вирвався Богун і, виявивши дивовижну відвагу, прорвав ворожі лави та з’єднався з гетьманом. Коли засвітало, поляки побачили, що козаки готові до бою за трьома рядами саней і бруствером, складеним із трупів загиблих. Знову розпочався бій, однак усі зусилля Потоцького виявилися даремними через той страшний захисний вал. Марно жертвував він для перемоги своєю найкращою піхотою. Виснажені втомою, спустошені після двадцятигодинного смертельного бою, обидва війська знеможено відступили, лишаючи на бранному полі п’ятнадцять тисяч трупів. Ще дотепер показують місце тієї кривавої сутички, яке козаки називають дрижачим полем.