Незважаючи на союз із царем, важко довелося б Україні в її змаганні з татарами і поляками, якби несподівано новий спільник не поклав на терези вагу своєї шпаги. 1654 року Христина зреклася шведського трону, призначивши спадкоємцем Карла Густава, відважного принца, що палко бажав наслідувати подвиги Густава Адольфа. У нього була найкраща армія в Європі, у доброму стані фінанси, досвідчені воєначальники. Сам він виявив військовий талант у Тридцятирічній війні. Скориставшись наймізернішим приводом, оголосив війну Польщі. Олексій Михайлович скаржився, що в дипломатичному листуванні немовби опустили кілька його титулів, а Карл Густав узявся за зброю тому, що польська канцелярія вжила лише двічі, а не тричі, як цього вимагав етикет, після його титулів слово «et cetera»[160]. Не приймаючи вибачення за такий замах на свою гідність, він вступив у Польщу на чолі 50-тисячного війська досвідчених воїнів, розбив коронне військо і, знищуючи все на своєму шляху, примусив відчинити перед собою браму Варшави.
Польські протестанти, переслідувані іновірці, магнати, які заздрили фаворитам короля Я на Казимира, усюди зустрічали його як визволителя. За кілька тижнів йому належала половина королівства. Ян Казимир утік до Німеччини, а його переможцеві зусібіч пропонували корону.
Вже кілька років перед тим Хмельницький налагодив стосунки зі Швецією і підштовхував її до того, щоб вона напала на Польщу, скориставшись із безладдя у тому краї, і відібрала в неї кілька провінцій. Кажуть навіть, що пропонувався план поділу території Речі Посполитої поміж союзниками-сусідами. Карл Густав не оминув пропозиції, яку Христина зустріла без особливого ентузіазму, і скоро погодився на союз із козаками. У той час, як шведи вторглися у Польщу з півночі, Хмельницький, позбувшись коронного війська, попрямував у її південні провінції, які сподівався приєднати до України. Майже підійшовши до Львова, натрапив на рештки шляхетського війська під орудою Потоцького і вщент розбив його. Врятувавшись від козаків, польський гетьман не мав іншого виходу, як визнати себе підданим Карла Густава.
Простуючи українськими провінціями, гетьман повсюдно вимагав од мешканців присяги на вірність цареві — своєму новому покровителеві, та водночас дарував їм привілеї Запорізького війська, закликав брати зброю для зачинити браму і визнати своїм покровителем Олексія Михайловича, магістратори міста відповіли: «Ми поклалися на вашу волю і добре знаємо, що не маємо звідкіля чекати порятунку, але нашим благодійником був Ян Казимир, ми присягали йому і якщо тепер присягнемо на вірність іншому господареві, втратимо вашу повагу і самі себе не поважатимемо». Слова, за які генерал московитів хотів покарати як за спробу бунту, сподобалися козацьким полковникам і один з них, Тетеря[161], що мав певну освіту, звернувся до урядників латиною: «Sitis constantes et generosi»[162]. Хмельницький повівся з ними дуже ввічливо і стиха натякнув, що готовий зняти облогу, якщо місто сплатить контрибуцію. Пропозиція була відразу ж прийнята і козаки в домовлений день відступили, пройшовши бойовими порядками перед захисними валами, немовби вшановуючи таким чином постійність його мешканців. Обурений воєначальник московитів мав надто мало війська, щоб самому штурмувати добре укріплене місто і незабаром також зняв облогу.
Низький замок у Львові. Кінець XIX ст. Акварель. Автор Францішек Ковалишин
Хмельницький ще стояв з військом під Львовом, коли прибув гонець від Яна Казимира. Перебуваючи в Сілезії, позбавлений володіння, король не тратив надії і пробував посіяти розбрат поміж своїми ворогами. Він доручив князеві Любомирському дві доволі протилежні місії: підкупити гетьмана пишними обіцянками та відмовити його від союзу з Москвою і підбурити хана, щоб той кинув усе своє військо на Україну. Хмельницький уважно вислухав посла, а потім, стиха порозмовлявши із своїми полковниками, вернувся до князя і сказав: «Гарні ваші пропозиції! Чи ми їх приймемо? Послухайте невелику історію. Жив колись у нашім краї дуже сильний і заможний чоловік, якому в усьому таланило. Мав він приручену гадюку — дуже сумирну і незлостиву. Щодня служниця клала біля її нори миску з молоком. Гадюка виповзала і пила молоко. Якогось дня господарів син тримав свою мисочку з молоком, гадюка виповзла з нори і хотіла його скуштувати. Хлопчина вдарив гадюку ложкою, вона його вкусила. Надійшов батько, узяв сокиру і, хоча гадюка сховалася у нору, відрубав їй кінчик хвоста. Дитина померла, а гадюка тихо сиділа у своїй норі. Але батько позбувся свого майна, поздихали його отари, зачахли поля пшениці, відлетіли бджолині рої. Занепокоєний чоловік звернувся до ворожбита, а той сказав: «Усім своїм багатством ти завдячував гадюці. Ви були союзниками. Вона брала на себе усе те лихо, що спадало на твою оселю, а тепер це лихо звалилося на тебе одного». Нещасний хотів помиритися і поніс гадюці молоко. «Ласкава гадюко, — мовив він, — вийди зі своєї нори, будем друзями, як колись». — «Даремні твої слова, — відповіла гадюка, — коли я згадую про свій хвіст, а ти про свого сина, знову спалахує гнів. Вистачить того, щоб ти жив сам по собі, а я — у своїй норі; при потребі ми ще зможемо одне одному допомогти…» Колись, пане посол, поляки жили у злагоді з козаками і не мали на що нарікати. Король ішов на війну, козаки поспішали йому на допомогу, і вони разом верталися з переможною піснею. Але діти короля, маю на увазі панів, почали ображати козаків, позбавляти їх вольностей, давати їм стусани. Козаки їх вкусили. Багато полягло козаків і панів. Тепер, коли обидва народи згадують про те лихо, якого собі взаємно завдали, їх охоплює гнів, і якщо навіть інколи доходять до злагоди, то незабаром знову спалахує війна. Найрозумніше буде, якщо Польща відмовиться від української землі і залишить її козакам, а вони, як та гадюка, спокійно сидітимуть у своїй норі і не допустять злодія у королівство… Та я добре знаю, якщо б навіть лишилося сто шляхтичів у Польщі, вони ніколи не відмовляться од своїх домагань. І я також знаю, що поки козаки тримають у руках зброю, вони ні на йоту не поступляться своїми вимогами. А на цьому, приятелю, лишаюся вашим слугою».
161
Тетеря Павло Іванович (Моржковський) — полковий писар, з 1653 р. — переяславський полковник, у 1663—1665 рр. — гетьман Правобережної України.