Я кинула журнал у вогонь. Він розгорнувся у полум’ї, сторінки відривалися і злітали палаючи — частини жіночих тіл перетворювалися на попіл у повітрі, перед моїми очима.
Але що сталося тоді? Що тоді сталося?
Знаю, я втратила час.
Напевно, мали бути голки, пігулки, щось подібне. Я не могла втратити стільки часу без допомоги.
— У вас був шок, — сказали вони.
Я піднялася з ревіння та збентеження, наче з прибою. Пам’ятаю, що почувалася доволі спокійною. Пам’ятаю, як я кричала — це відчувалося як крик, хоча могло бути всього лиш шепотінням:
— Де вона? Що ви з нею зробили?
Не було ані ночі, ані дня, лише мерехтіння. Тоді за якийсь час знову були стільці й ліжко, а тоді ще й вікно.
— Вона в хороших руках, — сказали вони. — У людей, які годяться. Ти негодяща, але ти ж хочеш для неї найкращого, правда?
Вони показали мені її фото — вона стояла на газоні біля дому, її личко було замкненим овалом. Світле волосся туго зібране ззаду. За руку її тримала жінка, яку я не знала. Вона доходила цій жінці хіба що до ліктя.
— Ви вбили її, — сказала я. Вона була схожа на янголятко, урочисте, маленьке, зроблене з повітря.
На ній була сукня, якої я раніше не бачила, біла, до самої землі.
Я хотіла б вірити в те, що розповідаю казку. Мені треба в це вірити. Я маю вірити. Ті, хто вірить, що це просто казки, мають кращі шанси.
Якщо я просто розповідаю казку, тоді контролюю її кінець. Тоді кінець буде, казка закінчиться, і реальне життя дожене її. Я зможу почати знову там, де закінчила.
Я розповідаю не казку.
Однак я розповідаю і казку. У своїй голові, усе по порядку.
Розповідаю, а не пишу, бо мені немає на чому писати, та й писати в моєму випадку заборонено. Але якщо це казка, то я маю її комусь розповідати, хоч би й подумки. Казки собі не розповідають. Завжди є ще хтось.
Навіть коли нікого немає.
Казка схожа на лист. «Доброго вам дня», — скажу я. Просто «вам», без імен. Якщо додати ім’я, це додає «вас» до світу фактів, а це небезпечно й шкідливо: хтозна, скільки шансів вижити ви маєте? Я казатиму «ви, ви», наче це стара пісня про кохання. «Ви» може бути в однині й у множині.
«Ви» може означати тисячі.
Безпосередньої небезпеки для мене немає, скажу я вам.
Вдаватиму, наче ви можете мене почути.
Але це марно, бо я знаю, що ні.
IV. Кімната очікування
Розділ 8
Погода нині хороша. Майже як у червні, коли ми діставали з шаф літні сукні та сандалі та йшли по морозиво. На Стіні — три нових тіла. Один — священик, досі у чорній рясі. Її вдягнули на нього перед судом, хоча вони вже багато років такі не носять, відколи почалися війни із сектами — у рясах були надто помітними. У двох інших на шиях висять пурпурні плакати: «Гендерна зрада». На тілах досі однострій Хранителів. Напевно, їх спіймали разом, та де? У бараках? У душі? Важко сказати. Сніговик з червоною усмішкою зник.
— Треба повертатися, — кажу я Гленовій. Це завжди кажу я. Іноді здається, що, якби я цього не казала, вона стояла б тут довіку. Але скорбота це чи глузування? Я досі не розумію.
Вона мовчки обертається, наче на голосовому управлінні, наче в неї є маленькі змащені колеса, наче вона стоїть угорі музичної скриньки. Мене дратує її грація. Дратує її покірна голова, схилена, наче під сильним вітром. Але ж вітру немає.
Ми йдемо від Стіни тією ж дорогою, якою прийшли, під теплим сонцем.
— Чудовий травневий день, — каже Гленова. Я радше відчуваю, аніж бачу, як вона повертає голову до мене, чекаючи на відповідь.
— Так, — відповідаю я. І додаю із затримкою: — Господові слава.
Травневий день, «Мейдей» — то колись давно, під час однієї з тих воєн, які ми вивчали у школі, був сигнал небезпеки. Я постійно плутаю ті війни, але якщо уважно дивитися, їх можна розрізняти за різними літаками. Але про «мейдей» мені розповів Люк. «Мейдей, мейдей», для пілотів, чиї літаки підбито, і для кораблів (для кораблів теж?) на морі. Можливо, то був наче СОС для кораблів. Хотіла б я десь про це почитати. В одній із тих воєн про початок перемоги говорило щось із Бетховена[11].
— Знаєш, звідки це пішло? — питав Люк. — «Мейдей»?
— Ні, — відповідала я. — Дивний вжиток для слова, так?
Недільні ранки з газетами та кавою, ще до її народження. Газети тоді ще були. Ми читали їх у ліжку.
— Французька, — казав він. — Від m’aidez.
Допоможіть.
До нас рухається невелика процесія. Похорон: троє жінок, у кожної на покритій голові чорний прозорий серпанок. Еконожина та дві інші в жалобі, теж Еконожини, напевно, її подруги. Їхні смугасті сукні видаються поношеними, як і їхні обличчя. «Колись, як усе налагодиться, — казала Тітка Лідія, — ніхто не має бути Еконожиною».
11
Перший такт П’ятої симфонії Бетховена — три коротких, один довгий сигнали — азбукою Морзе позначають букву V — victory, перемога.