Це було не далеким від істини. Прозаїк справді «забирав голос» у проблемі національної політики. Але не в замаскованій формі, хоча й бачив, чим оберталося це все для М. Хвильового, М. Ку-ліша, Ю. Яновського, хоча академік С. Єфремов, його брат професор П. Єфремов, Л. Старицька-Черняхівська, М. Івченко, з якими В. Підмогильний був у товариських стосунках, звинувачені в націоналізмі, сиділи на лаві підсудних по процесу СВУ... Пояснити таку позицію письменника можна досить просто (хоча це просто лише на словах): він належав до тих митців, що обирають творчий шлях виважено, свідомо, а вже потім швидше йдуть на скрут голови, ніж на зміну своїх принципів. Таким був у юності (згадаймо лишень історію з «Повстанцями»), таким виявився і тепер, на сторінках свого останнього роману, в час гостро поставленого питання «бути чи не бути» для українського національного відродження.
Ось чому ця проблема так чи так зачіпає всіх персонажів твору, змушує виявити кожного своє внутрішнє єство і багато про що промовляє й сучасному читачеві. Скажімо, Юрій Славенко, який шляхом створення штучного білка намагається розкрити рушійну силу життя в інтелекті, цілком певен, що література й мистецтво віджили свій час. Нація для нього — рудимент минулого, та й взагалі щось, ефемерне. «Я пробував аналізувати це поняття, — цілком серйозно заявляє він Марті, — і дійшов висновку, що це дуже незрозуміле явище». Таким же далеким воно є й для українця з Вінниччини кооператора Іванчука, який весь час намагається вловити, як мовиться, куди вітер віє. За офіційного курсу українізації говорив українською мовою, а коли тут пішло на спад, його п’ятилітня донька навчено відповідала: «Я умею по-украински, но по-украински очень некрасиво».
Та найгостріше проблема національного поставлена письменником за допомогою образу Ірен Маркевич. Це досить культурна, політично зорієнтована росіянка. Бореться з Мартою за Юрія Сла-венка не лише жіночою привабливістю, а й чітким розрахунком, що грунтується навіть па ідеологічних позиціях. Вважаючи, що Україна — то таки Малоросія, Ірен добре усвідомлює необхідність цієї політичної платформи. На її глузд, у «тутешніх мешканців» лише десь на дні душі лишилися спогади про свою національну самобутність. І якщо корінне населення затривожилося своєю національною романтикою, то заради вбережений зверхності над ним можна тут злегка й нідіграти: завчити ходові фрази українською мовою для побутового вжитку чи поставити вдома на шафі якусь статуетку старого межи-гірського виробництва. «Ми мусимо бути розумніші,— каже вона матері. — Російська інтелігенція була тут провідником культури, керівником цілого життя цього неспокійного краю, і не варт їй важити своїм становищем через ту сотню слів, які не спільні обом мовам».
Українець-обиватель навчить своїх дітей зневажати рідну мову, а росіянка засвоїть її, щоб витончено боротися з українізацією — ось метаморфози культурної політики на Україні початку 30-х років, що не пройшли повз гостре око художника. Проблеми особистості і нації в романі переплелися у тугий вузол: по-справжньому особистістю не можна стати без свого національного самоусвідомлення, а нація виживе лише тоді, коли вона буде спільністю справжніх особистостей. Так своєрідно звучить один із заповітів талано» витого прозаїка.
Твір був суттєвою віхою не лише в доробку В. Підмогильно* го. Він став органічною ланкою проблемно-інтелектуального роману, який вже мав у своєму здобутку «Вальдшнепи» М. Хвильового, «Місто» самого В. Підмогильного, «Робітні сили» М. Івченка, «Чорне озеро» В. Гжицького, «Майстер корабля» та «Чотири шаблі» Ю. Яновського, котрі водночас з п’єсами «Народний Малахій» і «Мина Мазайло» М. Куліша за якихось останні два-три роки явили фейерверк талановитих, а то й видатних творів, що активно порушували національну проблему, не на жарт стривоживши ортодоксів від культури. Боротьба з «попутниками» набрала таких масштабів і форм, що новий роман В. Підмогильного з’явився лише в журнальній публікації (Життя й революція.— 1930.— № 3—6), так і не удостоївшись за життя автора окремого видання. Не здобувся і вір і на більш-менш позитивну оцінку в критиці.
Зате окремою книжечкою наступного року вийшов нарис молодого критика П. Колесника «Валеріян Підмогильний». Тут прозаїка охарактеризовано байдужим до «велетенських господарських досягнень», а творчість його — «далекою й чужою революційній дійсності»22. Але й таку оцінку було нещадно розкритиковано групою ще ортодоксальніших критиків, котрі доводили, що П. Колесник м'яко ставиться до літератора, у якого «відверта політично-класова ворожість до пролетаріату»23. Тут же було вміщено листа до редакції журналу самого П. Колесника, який картав себе за допущений «опортунізм» і визнавав, що його книжка «політично шкідлива, її треба непримиренно критикувати, бити»24.