Вільнолюбні думки філософа не лишали байдужим і перекладача у власній творчості. Хоча які могли бути сподіванки на публікацію, коли й попередній роман «Невеличка драма» не був виданий навіть з зумисною авторською передмовою, що пом’якшувала надто гострі моменти твору? Однак мозок керував його волею незалежно від зовнішніх обставин. Сторінки, змережані дрібним каліграфічним почерком, поволі множилися у шухляді письмового столу. Поки що це була «Повість без назви». Такою вона, на жаль, і лишилася — без назви і довершення. Можливо, рамки повісті виявилися б тут і затісні. Доводиться лише гадати.
Добре відомо, що письменник надавав цьому творові особливого значення. Під кінець 1934 року вирішив цілком зосередитися над ним, взяв відпустку до Будинку творчості. Однак першого грудня всю країну струснула звістка про вбивство С. Кірова. Не треба було довго роздумувати, щоб зрозуміти, чим обернеться це завтра
для творчої інтелігенції, яку особливо ненавидів «улюблений вождь радянських письменників» И. Сталін: репресивній машині було відпущено останні гальма. Уже перебуваючи під арештом, вимучений двомісячними допитами, він просив у листі до дружини 16 лютого 1935 р.: «Щодо «Повісті без назви», яку я писав, то збережи ру
копис. У моєму столі залишився один непередрукований розділ, чер-« нетка, розд. II, спробуй його опрацювати начисто»26.
Зовні, за фабулою, твір сприймався наче0то досить віддаленим від актуальних проблем життя. Навіть умовний заголовок до
твору В. Підмогильний робить у дусі середньовічних романів чи філософських трактатів: «Повість без назви, до того ж цілковито неймовірна, вигадана від початку до кінця автором, щоб показати
сутичку деяких принципів, важливих для нашого дня і майбутнього». Хоча акцентування на суперечності принципів, провідних не лише для біжучої доби, а й для майбутнього, гаки скеровувало читача до філософського сприйняття дещо навіть детективної оповіді.
Справді, досить легкою белетристикою як для В Підмогиль-
1ЮГО була б історія харківського журналіста Андрія Городовського, який приїхав до Києва у зв’язку з виданням своєї книжки нарисів «про соціалістичну реконструкцію села». Так, побачивши на вулиці жінку, яка раптово вразила його, він уже не може її забути. Повертається навіть сюди знову з Харкова, щоб все-таки її розшукати — як поклик чогось незбагненного, як відлуння дивного, платонічного свого кохання до молодої жінки в юності, коли мандрував поїздом Гадяч—Москва. Цим пошукам вирішує віддати кілька днів, хоча й сам не сподівається на якийсь успіх. ..
Це, власне, і вся фабульна основа твору. Але вона, як не дивно, проходить десь другим планом оповіді. Бо головна лінія — «пробудження» Городовського від узвичаєного, стереотипного життя і осмислення його та самого себе немов збоку, через образи двох інших персонажів, з якими звела його доля в Києві: викладача фізики Пащенка та художника Безпалька. Це й є оті принципи, згадані в*заголовку автором, що так важливі для суспільного та індивідуального життя людського. Пащенко — втілення хаотичного світосприймання, як нагромадження випадковостей, у яких людина постає нічого не вартою зі своїми духовними прагненнями та сподіванками на організуючу роль інтелекту. Більше того, сама людина фізично й духовно є продуктом випадковості. Вона, за Пащенком, квола, недолуга істота, котра лише імітує свою здатність пояснити світ, перед яким, насправді, — ница й безпорадна.
Цілком очевидно, що цей образ В. Підмогильний виписував під впливом модерної течії у французькому мистецтві — екзистенціалізму, що саме почав там все потужніше заявляти про себе. (Не випадково ж письменник водночас перекладав роман «Умови людського існування» (1933) одного з провісників екзистенціалізму — А. Маль-ро.) Проте некерованість життя, повне вивільнення підсвідомого в індивіда — це те саме, що й самоприреченість на смерть, — чим і живе Пащенко, але чого не може сприйняти Городовський, а за ним постає й позиція автора повісті. Письменник не поступився і своїм відверто гіродекларованим у романах «Місто» й «Невеличка драма» иесприйняттям раціоналістичності, прагматизму, виразником яких став у повісті художник Безпалько, цей сповідувач «філософії радісного осла», за висловом Городовського. На противагу безлюдькові Пащенку, художник живе безтурботно, з райдужною перспективою в
26
Центральний Державний архів-музей літератури і мистецтва УРСР, ф. 107, од. зб. 11, арк. 5.