На тлі тогочасних суспільних подій, революційно-романтичного піднесення поезії й прози така позиція письменника багатьох дивувала, а упередженим поцінувачам видавалася зумисне конфронтаційною, відголоском декадентства, загалом буржуазної культури (що й пояснювалося впливами Л. Андреева, В. Винниченка, С. Пшибншев-ського). Проте філософсько-етичний, естетичний аспект аналізу творів В. Підмогильного давав можливість відчувати й цілісне сприйняття світу митцем, хай ще не зовсім це було переконливо художньо. Людина і обставини, колективне і особисте, сліпі інстинкти природи і обов’яз* кова суспільна мораль, суперечності прагнень розуму і серця — поставало першочерговими проблемами під пером молодого прозаїка.
Він одразу, може, й сам того добре не усвідомивши, взяв приціл на найвищу вершину творчості: пізнання психіки особистості, яка болісно шукає себе, гостро осмислюючи навколишній світ, зазнав поки що більше поразок, ніж перемог, але таки хоче пізнати глибину свого єства і відчути себе органічною часткою великої системи буття. «Він — «на варті страждання», навіть особистого страждання, а не радості людини... Він не одвертає свого лиця від неправди, якою вона сумною, нерадісною та невтішною не здавалася б йому...»4, — писав один з перших дослідників творчості письменника.
І справді, пронизуючи художнім чуттям бурхливу дійсність, В. Підмогильний, на противагу багатьом своїм колегам першого по-революційного призову, не розчулювався від утопічних перспектив ко> лективного «ми», а намагався бачити реальність навколишнього життя, тверезо зважувати здатність людини до різкої зміни соціального й духовного існування. А правда дійсності мимохідь вела до позиції застереження — отих філософських сумнівів, якими й був переповнений світ А. Франса, загалом європейської літератури.
Однак свідомість героїв Підмогильний ще не ставив у суперечність з суспільним поступом чи новим радянським життям. Митець вів читача до об’єктивного поцінування спроможності людей, покликаних будувати нове суспільство, застерігав від ілюзорних сподіванок. Щодо захоплення емоційними гаслами про високі ідеали письменник закликав замислитись: ідеали — прекрасні, але чи готові люди духовно їх сприйняти, чи не занадто ті ідеали віддалені від реальних обставин життя, в яких формується свідомість «звичайного» індивіда? І щоб заземлити легкокрилі романтичні сподіванки, він зображав сучасників у суперечностях матеріального й духовного, в стані елементарного бажання погамувати голод, утриматися від морального збочення, не втратити гідності мислячої істоти.
Оповідання, написані на початку 20-х років, — «Собака», «В епідемічному бараці», «Проблема хліба» (з'б. «Військовий літун», 1924) — це відчуття людського приниження перед «проблемою хліба» в прямому розумінні цього поняття, це колючий, гіркий, іронічний до злості насміх персонажа над собою, коли йому, студенту-філософу, доводиться думати»про перевагу борщу над пізнанням Канта. Це — прозирання від загальної радості до конкретного страждання розгубленої чи забутої всіма окремої людини. Хоча не можна сказати, що письменник бачить і осмислює лише стан таких персонажів, оминаючи активне діяння. В оповіданні «Син» (1923)—одному з кращих в українській літературі про голод початку 20-х років — читач зустрічався з непересічною особистістю Грицька Васюренка, молодого селянина з гостро розвиненим чуттям народної моралі, якою він керується в найекстремальніших ситуаціях. А в новелах «Історія пані Івги», «Військовий літун», «Сонце сходить» (зб. «Проблема хліба», 1927) бачимо інтелігентів, котрі усвідомлюють моральну провину за колись ситий добробут і ведуть відчайдушну, притлумлену зовні боротьбу за сприйняття нового життя, яке завершується незрідка й трагічним фіналом.
Радянська критика пояснювала такого В. Підмогильного досить просто: відтворення колізій між окремою особистістю та оточенням — де не що інше як «специфічно інтелігентська література»5. А для тогочасного інтелігента, звичайно ж, характерними вважалися песимізм та скептицизм, яким не місце у пролетарському мистецтві. Отже, те невміння героя пристосуватися до життєвих вимог є така собі «трагедія непотрібної трагічності», котра, мовляв, просто дивує своєю дріб’язковістю. Але "те, над чим іронізував критик, В. Підмогильний вважав серйозною реальністю. Чуттям художника він уже від середини 20-х років уловлював наростання драматичної ситуації, коли почало заохочуватися спрощене розуміння завдань літератури як художнього ілюстратора соціально-економічних програм, коли прагнення розвивати в людині морально-етичну чуйність оголошувалося «інтелігентщиною», попутництвом, рецидивами буржуазної культури.