Тут починають фігурувати й визначення з відхиленнями, які в очевидний спосіб змінюють й історію, і географію держав. Кордони сучасної Республіки Македонії[4], яку ми називаємо Македонією, – украй спірні та викривлені серед балканських націй. Я пригадую, як на якомусь науковому конгресі цілу годину дискутували довкола тези одного з американських істориків, котрий приніс середньовічну мапу й доказував, що на ній Македонія належить Болгарії… Справді, науковці заявляли: «Македонія – наша, карта засвідчує це»… Попри те, що мапа містила технічні ґанджі, як і всякі середньовічні карти; самі ж тодішні етноніми не збігаються із сучасними.
Нарешті в більшості творів середньовічних мандрівників не завжди можливо відрізнити українців од росіян. Тобто звичка називати тодішніх українців «малоросами», а відомих нам росіян – «великоросами» не поширювалася на всіх, хай і гадають інакше. Та облишмо середньовіччя. Навіть у деяких новочасних народних класифікаціях XVIII століття доволі нелегко розмежувати болгар і еллінів.
Необхідно глибше вникати, де твердження безпідставне та чи ефективні тут засоби аргументації, доказовий інструментарій. Адже за ними криються свідомі намагання перетлумачити деякі історичні події. Наприклад, незабаром у грецьких підручниках ітиметься, що з Малої Азії виселили півтора мільйона еллінів. І їхнє вигнання начебто сталося впродовж десяти-п’ятнадцяти днів – відразу після перемоги 26 серпня 1922 року (Великий наступ). Хоча насправді події розгорталися не так. Переселення було реалізоване внаслідок договору між нашою республікою та Елефтеріосом Венізелосом. І тодішній обмін населенням, звичайно, не назвеш подією з похвальними наслідками. Однак правда полягає в тому, що понад мільйон греків покинули наші землі саме внаслідок угоди про обмін населенням. Отже, їх не виселяли в п’ятнадцятиденний термін.
Балканські націоналісти спотворюють історію своїх народів, позаяк існує ненависний для них період османського правління, що охоплює п’ять, навіть п’ять із половиною століть. Поруч із ненауковими характеристиками та класифікаціями цієї доби місцеві режими – наприклад, такі теми, як девшірме[5] або політику ісламізації, – висвітлюють на рівні цілковито далеких від фактів гіпотез, здогадів і перекручень. Тут найуживанішим словом також стало «ярмо». Молода сербська історикиня пані Ольга Зіроєвіч, не на жарт роздратована ним, справедливо запитує: «Чи ми воли, щоб послуговуватися цим терміном для важливого періоду нашої історії?» Звісно, будь-що, позначене словом «ярмо», не пробуджуватиме людських симпатій, і нинішній балканський світ став місцем, де витвори османської культури стирають із лиця землі. Не я веду мову про цю руйнацію. Усім відомі дослідження та переліки об’єктів османської давнини в Румелії[6] й на Балканах, які репрезентував історик мистецтва й архітектури, тюрколог Махіл Кіл.
Хоча в деяких із балканських країн тюркська філологія та історія існують як самостійні наукові напрями, проте в жодній із них вони не є такими кваліфікованими, як у Західній Європі. Але годі постійно критикувати інших. Хіба ми маємо можливість на належному рівні говорити про такі галузі науки, як візантієзнавство або славістика? Ні. Та якщо їх не існує, звідки нам зрозуміти, які широкі простори обіймала Османська імперія, наскільки її історія є ще більш величною та суперечливою, ніж ми гадаємо? Відповіді історії завжди будуть безпорадні, якщо до неї не застосували наукових методів.
Безсумнівно, що в працях з османської історії впадає у вічі й негативний західноєвропейський вплив. Наприклад, Рада Європи веде мову про те, щоб очистити шкільні підручники від упереджень і хибної інформації… Водночас самі «західноєвропейські підручники», які взяли собі за зразок поборники цього нововведення, потребують ревізії з погляду ідеології та іноді навіть викладу матеріалу. Очевидно, що пропонована модель не здатна замінити наявну, навіть якщо ми зі справді добрими намірами наблизимося до Балкан.
Окрім цього, чиновники-аматори установ РЄ не можуть зрозуміти проблем таких регіонів, як Балкани та Кавказ. Утручання туди деяких німецьких фундацій, що здебільшого мають вигляд нейтральних, мало чим відрізняється від генуезького в Середньовіччі. То як же розв’язати проблему? Дуже просто – знавцям і речникам інтелігенції Західної й Північно-Західної Європи, які активно долучилися до студіювання історії людства всього шість-сім століть тому, не роздавати директив історикам Близького та Середнього Сходу, а також Середземноморського регіону. В їхніх країнах надто давно, уже тисячоліттями, зводять міста, що зродили сам історичний матеріал разом із багатством його мови. Їхні писемні артефакти вкрай давні… У такому разі гуманітарії цих країн, аби зрозуміти власний кліматичний простір, могли б навзаєм викладати свої праці й написати спільну історію, осягаючи все її становище. На жаль, таких намагань немає.
5
Девшірме (османотур.) – 1) система набору дітей з християнського населення для їхньої ісламізації, відтак – служби у війську, в імперській адміністрації та палаці падишага як його особистих рабів; 2) дитина, юнак або доросла особа, які стали заручниками системи девшірме.
6
Румелія – історична назва володінь Османської імперії в Південно-Східній Європі; переважно вживається щодо Балканського півострова. Слово походить від самоназви Візантії – Ρώμη, тобто «дужий».