Великий румунський історик Ніколае Йорга, що народився в ХІХ столітті, залишив по собі безліч творів – приблизно дванадцять тисяч статей і книжок. На жаль, незадовго до Другої світової війни життя науковця трагічно обірвалося: так звані залізні гвардійці, прихильники фашиста Антонеску, вбили його за те, що він обіймав посаду прем’єр-міністра. Йорга не знав турецької, проте використовував переклади багатьох писемних джерел, зокрема й турецьких, для своєї п’ятитомної «Історії Османів». І стверджував таке: «Якби не було османського панування, не існувало б і румунства, воно пощезло б у слов’янському морі. Якби не османське панування, безсумнівно, Косово сербізувалося б… Якби не османське панування, географія Балкан була б геть інакша…»
Імовірно, через таке законсервоване становище на Балканах і триває міжетнічне напруження. За часів існування соціалістичного блоку, після Другої світової війни, цю кризу поталанило стримати. Проте несподіваний вибух і поділ підстерегли Югославію, заледве там зникла гармонія, яку добачили навіть за правління Тіто. Тому доречно сказати про те, що кризу там стримали і це було наслідком османської гегемонії на Балканах, яка тривала близько п’яти століть. Отже, нам потрібно розглянути та проаналізувати й описаний процес, щоб скласти послідовну османську історію.
Якщо ми не запровадимо дослідження Балкан в університетах на академічному рівні, то не зможемо й по-науковому відреагувати на протести, що надходять звідти; для цього нам замало знань з історії, яку ми пишемо для шкіл.
Султан Мегмед Фатіг і похід на Отранто
Отранто – територія, що серед усіх завоювань доби султана Мегмеда Фатіга дуже недовго залишалася в османських руках. Усі решта здобутих країв перебували в складі імперії до ХІХ століття, і навіть частину нашої сучасної батьківщини завойовано за часів Фатіга.
Дві такі важливі складові османського культурного кола (Kulturkreis), як Кримський ханат і Боснія, відтоді також існують як невід’ємні географічно-культурні елементи турецької політики. Натомість підкорення Отранто посідає скромне місце в політичному дискурсі Туреччини. Прикро, але тут ідеться й про ту ж саму ситуацію в історіографії.
Попри те що збереглися земельні кадастри (arazi tahrir defterleri) або реєстри вакфів[12] завойованих у XV столітті країн, наприклад Албанії, до нашого часу не дійшли такі записи, як «важливі протоколи» (muhimme defterleri)[13] султанського дивану[14]. Дивним чином і османські хроніки нерелевантні для тих ста сорока років, які передували середині XV століття. Майже всі літописи, за якими можна простежити заснування та ріст імперії, належать XV століттю. Варто зазначити, що історію, по суті, було переписано через ту-таки імперську ідеологію. Що ще більш дивно, про війну під Отранто 1480 року написали тільки хроністи XVI століття, як от Кемальпашазаде. Отже, щоб дослідити завоювання Отранто, потрібно неминуче братися за османські хроніки post bellum і тодішні італійські джерела XV століття. Проте, здається, навіть такому універсальному історикові, як Франц Бабінгер, не пощастило згладити суперечності між ними. Османісти з істориками, які досліджують минуле Італії, і далі залишаються віч-на-віч зі складним завданням щодо цієї теми.
Султанат Мегмеда ІІ припадає на добу, коли засновано централізовану імперію, формується наша сучасна батьківщина та національна ідентичність. На цю пору довершено й палацовий устрій. Двадцятидворічний падишаг відразу після завоювання Стамбула стратив садразама[15] Чандарли Галіля-пашу. Це перша страта великого візира[16] в нашій історії. Чимало завій[17] переходять у власність держави через військові витрати, які дедалі зростають, і роздачу тимарів[18]. Частину мешканців Анатолії депортовано на Балкани. Звісно, через такі події султана Мегмеда Фатіга значно дужче люблять нинішні історики, ніж ті, які були його сучасниками. Також після завоювання Стамбула немусульманам призначено релігійних лідерів. В імперії засновано Вірменський патріархат. Утілювалася своєрідна римська політика, що водночас узгоджувалася з давніми традиціями тюркських та ісламських імперій. Та, власне, тюрки ще від ХІ століття називали свою нову країну Roma (Rum), тобто Римом, Римською землею, а себе – Romalı (Rumî)[19], отже – її мешканцями. Зрештою султан Мегмед Фатіг прибрав собі титул Kayzer-i Rum – цезар Риму. Управління провінціями було централізовано й підпорядковано падишагові. Усунуто боротьбу при дворі. Ми бачимо, що вже в XVII столітті Кочу-бей[20] у його лаїга[21] згадує тодішній стан справ як систему, за якою ностальгують. Влада падишага була абсолютною. Убивство його братів на ту пору узаконюється. Утім цього вимагала адміністративна структура. Німецький мандрівник, що через сторіччя подорожував османськими країнами, стверджував: «Як на небі сяяти сонцю, так і в країні Османів бути володареві».
12
Вакф (араб. «пожертва») – в ісламі доброчинна фундація, створена приватною особою, можновладцем або містянином згідно з релігійними уявленнями; помістя, землі або інші джерела прибутку, що їх засновник вакфу заповідав передати після його смерті на фінансову підтримку храмових комплексів, мечетей, суфійських обителей, навчальних закладів, їдалень для бідняків, лазень і фонтанів тощо.
13
Muhimme defterleri (османотур. «важливі реєстри», «протоколи») – основні записи дивану Османської імперії, тобто ради великого візира та центрального урядового органу, де нотували всі верховні ухвали й накази щодо різних аспектів державного життя.
14
Диван (перс., османотур.; оригінально divan («діван») у перській і османотурецкій мовах) – в Османській імперії очолювана великим візиром рада при султанові, що виконувала функції центрального уряду.
15
Садразам – великий візир Османської імперії; найголовніший міністр султана, якого той особисто призначав.
16
Візир (оригінально в османотур. мові vezir – «везір») – титул сановника вищого рангу в мусульманських монархіях (аналог міністра). В Османській імперії також посада й ранг члена дивану, державної ради при султанові. Титул міг зберігатися за османськими можновладцями як ознака їхнього високого рангу, не завжди засвідчуючи дійсну посаду.
17
Завія (араб. «кут») або османотурецький варіант «завіє»– суфійська обитель, комплексна споруда з приміщенням для притулку мандрівників.
18
Тимар (османотур.) – землі, якими наділяли представників військової верстви, насамперед сіпагів – важко озброєних вершників – у винагороду за їхні воєнні походи. Тимар не успадковували, він передусім надавав можливість його господареві утримувати самого себе, відтак долучатися до дальших султанських виправ.
20
Бей (тур., османотур.) – багатозначний термін: 1) володар бейліку; 2) родовий і посадовий титул князівського рангу; 3) титул османської знаті, синів паші та військових старшин тощо.
21
Лаїга (османотур.) – документ, що пояснює ідеї його автора з якоїсь теми. Автор подає лаїга вищому за чином посадовцеві.