Було б неточно визнавати об'єктом кваліфікації злочин. Адже про те, що таке діяння є злочином, можна говорити лише тоді, коли процес кваліфікації завершений і зроблено висновок, що має місце посягання, передбачене певною забороняючою нормою кримінального закону. Кримінально-правовій оцінці піддаються не лише злочинні посягання, а й інші діяння, які чимось схожі зі злочинами. У сферу уваги органів, які здійснюють кваліфікацію, останні входять тому, що мають ряд ознак, спільних із злочинами. Вони можуть бути формально передбачені кримінальним законом; бути об'єктивно суспільно небезпечними у зв'язку із заподіянням істотної шкоди правоохоронюваним інтересам; характеризуватися умислом на заподіяння великої шкоди; вчинятися з мотивом чи метою, які характерні для злочинів.
Узагальнено ж об'єктом кваліфікації можна назвати діяння, що підлягає кримінально-правовій оцінці.
Суб'єкт кримінально-правової кваліфікації
Ще однією складовою структури кримінально-правової кваліфікації є її суб'єкт. Суб'єкт кваліфікації — це той, хто здійснює кримінально-правову оцінку діяння
Суб'єкти виділяються та класифікуються залежно від їх повноважень щодо кримінально-правової оцінки скоєного та правових наслідків кваліфікації. Класифікувати суб'єктів кримінально-правової кваліфікації видається доцільним з врахуванням:
- правового значення їхньої оціночної діяльності, тобто на тих, оцінка яких тягне за собою правові наслідки та тих, оцінка якими певних діянь правового значення не має;
- того, чиї діяння підлягають оцінці — інших осіб, чи свої власні і відповідно правові наслідки кваліфікації настають для інших осіб, чи для визначення своїх власних прав та обов'язків;
- чи повинні офіційні державні органи реагувати на запропоновану кримінально-правову оцінку.
Для того, щоб віднести тих чи інших суб'єктів кримінально-правової кваліфікації до певної класифікаційної групи слід дати характеристику кожного з них. Розпочати її доцільно з суб'єктів офіційної кваліфікації. Поняття суб'єктів офіційної кваліфікації в цілому не викликає дискусій. Однак окремі моменти все ж слід уточнити, оскільки деякі висловлені в літературі положення видаються спірними.
Перше зауваження стосується того, наскільки вдало визнавати суб'єктами офіційної кваліфікації окремих осіб? Видається, що точніше у цьому випадку говорити, що такими суб'єктами виступають не особи — працівники правоохоронних органів, судів, а самі такі органи. Підстави для такого розуміння дає кримінально-процесуальне законодавство. Обов'язок кваліфікації покладається на відповідні органи, у КПК визначаються межі повноважень щодо кваліфікації не окремих осіб, а органів, що здійснюють провадження на певних стадіях кримінального процесу. Окремі ж працівники таких органів здійснюють кваліфікацію, лише в тій частині, яка полягає в розумовій, логічній діяльності.
Наступне положення стосується того, які ж саме державні органи є суб'єктами кримінально-правової кваліфікації. В літературі висловлюється думка, що "кваліфікувати офіційно якусь дію як злочинну дозволено лише суду, про що чітко вказано в ст. 62 Конституції України: особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і не встановлено обвинувальним вироком суду"[2]. Видається, що підстав для категоричного висновку, відповідно з яким суд є єдиним суб'єктом офіційної кваліфікації діяння як злочину ні конституційна норма, на яку посилається автор наведеного висловлювання, ні тим більше галузеве законодавство не дає. Положення ч. 1 ст. 62 Конституції України закріплює процесуальний принцип презумпції невинуватості, а не визначає суб'єктів матеріально-правової кваліфікації. Суть цієї норми зводиться до того, що найтяжчий правовий наслідок вчиненого злочину — покарання — може бути накладене лише судом, будь-які рішення щодо оцінки діяння як злочину є попередніми, поки вони не закріплені в судовому вироку. Вона служить гарантією від необґрунтованого обвинувачення і засудження, передбачає, що може бути спростована лише шляхом доказування вини законними процесуальними засобами, причому тягар доказування покладається на органи дізнання, попереднього розслідування, прокуратури і суду. Однак це зовсім не означає, що такі органи не можуть здійснювати попередню оцінку діяння як злочину. В кримінально-правовій літературі прийнято розрізняти попередню і остаточну кваліфікацію злочину. Така попередня кваліфікація якраз і здійснюється органами дізнання, попереднього розслідування, прокуратури та судом до постановлення вироку. Без неї неможливий перехід до остаточної кваліфікації. Адже, якщо діяння попередньо не кваліфікувати як злочин, то неможливе ні порушення кримінальної справи, ні вчинення будь-яких інших процесуальних дій стосовно особи, яка підозрюється, обвинувачується у вчиненні злочину, віддається в зв'язку з цим до суду. Тому потрібно визнати, що кваліфікувати діяння як злочинне може не лише суд.
2