Українська Галицька Армія хоче зберегти свою дотеперішню організаційну форму, тактичну єдність і військове майно. Саме тепер вона потребує негайної допомоги в харчах і санітарних матеріялах. Багатьом галичанам загрожують сухоти через брак відживи.
Хвиля уважно слухав мої слова й виявляв багато співчуття щодо трагічного становища УГА. Наші бажання щодо харчів і санітарних матеріялів визнавав виправданими. Наскільки його слова були щирі, показала недалека майбутність. На закінчення тієї нашої зустрічі ми умовилися знов зійтися за кілька днів по від'їзді Нач. К-ди УГА з Вінниці, щоб устійнити текст союзного договору УГА з червоною армією. А тим часом обидві договірні сторони мають порозумітися з своїми мандатарями щодо подробиць цього договору.
3. Перед укладенням союзу УГА з червоними.
По нашій першій зустрічі з Хвилею ми могли заспокоїтись, бо перед нами відкривалась перспектива приязної зустрічі з червоною армією. Але Колеґія старшин при НК, що дала нам доручення на переговори з большевиками, виїхала 24 грудня з Нач. К-дою на південь,[21] і наші зв'язки з нею перервалися. Нашими мандатарями тепер були старшини УГА й СС-ів, що перебували у Вінниці і що до них ми постійно вдавалися по пораду. Я повинен тут ствердити, що ці старшини (особливо СС-ів) щиро помагали мені, не шкодуючи праці, коли треба було взяти на себе відповідальні завдання. Але я не здогадувався тоді, що за причина спонукала їх до цього. Щойно на еміґрації в половині 40-их років, в Інсбруку, інж. Михайло Курах розповів мені, що його група старшин СС-ів була в постійному зв'язку з полковником СС-ів Коновальцем, який перебував за кордоном. Ці старшини інформували його про нашу працю й діставали від нього вказівки.[22] Деякі з них, як самий Курах, Опока та Роґульський, жертовно працювали у Вінницькому ревкомі й великою мірою спричинилися до його початкових успіхів.
До мене на квартиру заходили члени боротьбістів — студ. медичного факультету Київського університету Кость Ковтунович, студент права Харківського університету Сумовський, Микита Коляда, пізніше воєнком губерніяльного ревкому Поділля у Вінниці. Всі вони скептично дивилися на большевицьку політику в Україні й радили нам бути обережними з большевиками. КПбУ — це прихвостень РКП, а москалі ніколи не погодяться на незалежну радянську Україну. Постанову з'їзду РКП про ревізію політики в Україні Ковтунович назвав тактичним маневром Леніна; він же сам сказав на цім з'їзді: «Ми робимо сьогодні один крок назад, щоб завтра піти два кроки вперед».
«Правда, — казав Кость, — для галичан немає іншого виходу, як союз з червоною армією, але ви не повинні ні в якій формі в'язатися з ними політично, а залишити собі вільну руку. По мойому, галицька армія могла б приєднатись до боротьбістів, що є самостійники. Вони плянують організувати українську червону армію з тих повстанчих загонів, що їх уже мають, а потім примусити большевиків практично виконати постанову РКП з березня 1919 р. По добрій волі вони цього не зроблять».
Такі самі думки я почув кілька днів пізніше від члена УКП (лівих сд-ів) Юрія Войціховського, якого я відвідав на пропозицію Костя на приватній квартирі; він видужував з тифу й ще не виходив з помешкання. Розгорнувши мапу України на столі й показуючи на чотирикутник: Балта-Христинівка й Золотоноша-Кременчук, він розвивав такий плян:
«В оцім чотирикутнику концентрується УГА, і вона буде тереном української червоної армії. Тут зосереджуються також червоні повстанчі загони; шляхом мобілізації українські червоні війська доповнюються до ста тисяч. Поки вони перейдуть організацію й вишкіл, большевики не зможуть нічого зробити проти нашого пляну, бо самі занадто слабі. А коли українські сили будуть готові, тоді ми скажемо большевикам: «Ми, товариші, обороняємо радянську Україну, а ви, будь ласка, бороніть свою радянську Москівщину».
Ця справа, як запевняв Войціховський, була тоді в ЦК лів. СД-ів у стадії дискусії. Незабаром відбудеться в Києві засідання ЦК СД-ів, де остаточно все вирішиться. На питання Войціховського про мою думку я відповів, що це створює нову ситуацію і тому я, без порозуміння з моїми мандатарями, не можу зайняти до неї становища. По нараді з ними я повідомлю його про наслідки.
З моїх розмов з боротьбістами й лів. СД-ми ми довідались, що УГА буде предметом спору між політичними угрупованнями, що кожне з них схоче втягти її в свої пляни. Тому ми в проєкті союзного договору з червоною армією поставили застереження проти цього в 7 точці.
Бували тоді в мене представники інших політичних груп, а саме: російські ліві есери (борьбісти) і анархісти. Від перших приходив Власов, від других Молчанов з одним молодим чоловіком. Власов запевняв мене в прихильності його партії до галичан, про большевиків говорив те саме, що й наші боротьбісти. Молчанов зовсім не крився з ворожим ставленням до большевиків, називав їх насильниками. На мітинґах вони обожують продетаріят, а в практиці гнітять його не гірш від царських опричників. Особливо засуджував він большевицький терор. Коли ж я спитав його, чому вони співпрацюють з большевиками, він сказав:
«Для нас важливою справою є перемога революції й закріплення соціяльних реформ. Тому ми помагаємо комуністам. їхня перемога буде етапом до анархізму. Потім ми звернемося проти комуністів і будемо боротися за наші ідеали».
Часом мені здавалося, що Молчанов провокатор, надісланий від Хвилі, щоб простежити за нашими справжніми настроями. Тому я говорив з ним стримано, навіть холодно. З того часу він не появлявся в мене. Пізніше я переконався, що моє підозріння не було виправдане.
Поза моїми офіційними зустрічами з Хвилею я бував у нього також приватне, на чаї. Туди затяг мене Є. Коханенко; він запевняв мене, що сам Хвиля і його дружина Женя, теж партійна робітниця, радо бачать у себе галичан. За чаєм ішла розмова про наше життя під австрійською займанщиною, про наші політичні партії, про парляментарне життя. Одного разу він піднесеним голосом сказав мені: «Але ж ви, галичани, страшні націоналісти!»
Я відповів йому: «Ви, товаришу, мусите взяти до уваги умовини, в яких ми виростали і які зробили нас такими, які ми є. Нас переслідували за те, що ми заявляли себе українцями, що ми вимагали для нашого народу права говорити своєю мовою, щоб в урядових установах нашу мову визнавали рівною з іншими і щоб наші діти навчалися матірньою мовою, врешті, щоб ми могли розвивати рідну культуру. Ми жили в Австрії нібито в демократичному устрої людового парляменту, а в практиці ми були під владою поляків, що мали в своїх руках адміністрацію Галичини. А ці дивилися на неї, як на частину історичної Польщі й шикувалися захопити її на випадок відбудови польської держави, що впала була при кінці 18 століття. Доказом цього є факт, що по розвалі Австрії поляки кинулися на нашу відроджену Західньо-Українську Державу і з допомогою альянтів силою завоювали її.
За Австрії ми мали бодай можність боротися проти захватницької політики поляків на терені віденського парляменту; ми могли виховувати наших дітей у рідному дусі. А тепер поляки завели в нашій батьківщині свій шовіністичний режим і придушили цілком наше національне життя. Те, що ви називали націоналізмом, було природною реакцією на утиски з боку поляків. Але при радянському устрої, коли наша культура матиме можність вільного розвитку, наш націоналізм виживеться й замре».
21
[8] У Вінниці залишився голова Колеґії Шухевич, що лежав у лікарні порий на тиф. — Н. Г.
22
[9] Таємні кур'єри СС-ів принесли з Вінниці двома шляхами текст нашого договору з большевиками Є. Коновальцеві. Він, як казав Курах, схвалив договір і доручив своїм старшинам помагати мені, бо я, мовляв, не почервонів». — Н. Г.