Черга була за мною. Я сподівався, що ось-ось підійде вождь, покладе й мені руку на плече. Я глянув на дівчину, і наші погляди зустрілися. Вона посміхнулася, мов нічого й не трапилось.
Коли з Греєм було покінчено, охоронці несподівано повели нас назад до хатини.
А навколо багаття знову розпочався танець. Ми ще довго чули звідти вигуки:
— Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!
Життя в нашій хатинці не змінилося. Тубільці щоранку приносили тикну «еліксиру» й повну корзину смаженої риби, ямсу, таро, бататів,[8] але нам тепер було не до їжі.
Минуло ще кілька днів. Вартові змінювалися регулярно вранці і ввечері. А ми мовчки міряли хатину вздовж і впоперек. Та й про що ти говоритимеш! Хіба про смерть, яка чорною хмарою нависла над нами? Чи, може, сісти й оплакувати своє безталання? Але чоловікові сльози не до лиця.
Якось третього чи четвертого дня після трагічної смерті Грея капітан несподівано вигукнув:
— Вище голову, юначе! Ви будете жити!
— Навряд, — відповів я, тяжко зітхнувши.
— А я вам кажу, що житимете. Ось послухайте старого моряка. У мене пильне око. Ви не помітили, як того дня дивилась на вас дівчина? Не зійти мені з цього місця, коли той чолов'яга не вождь племені або ще якийсь великий начальник, а дівчина — його дочка. Дуже схожа на нього. Аби тільки захотіла, вона могла б вас врятувати.
— Аби ж… — зітхнув я. — Коли б не це кляте «аби». Крім того, цей вождь не схожий на вашого щедрого вождя з Соломонових островів. Грей уже покуштував його «щедрості»… Одного не розумію: чому й нас тоді не перетопили?
Замислившись, капітан повільно промовив:
— Мабуть, такі в них закони. На деяких тропічних островах тубільці не виконують більше одного смертного вироку на тиждень. Про цей звичай знають і наші правителі і дотримуються його на островах, якими володіють. Без суду вони можуть розстріляти й сотню тубільців за день, але за судовим вироком — лише одного на тиждень. Можливо, завдяки саме цьому звичаєві ми ще дихаємо. Коли так, то нам залишається жити кілька днів, а це не так мало. Для приреченого на смерть кожна хвилина варта вічності.
Я скрушно похитав головою:
— Краще нехай би я прожив роки, схожі на хвилини…
– І проживете! — сказав капітан.
Я здивовано глянув на нього:
— Що ви цим хочете сказати?
— Зараз поясню.
Стерн мовчки пройшовся по хатині і раптом стиха спитав:
— У вас є ножик?
— Ножик? Немає, — не розуміючи, до чого веде капітан, відповів я.
— Тепер наше життя залежить від звичайнісінького кишенькового ножика.
— Не розумію…
— Не дивіться на мене так, я ще не збожеволів, — понизив голос капітан, наче вартові могли його зрозуміти. — Шкода, що у вас немає ножика. А то ви б могли врятуватись. Як тільки вас кинуть у воду, ви перерізаєте мотузки й звільняєтесь від каменюки. А тоді вже не важко допливти до берега й сховатися в якійсь печері. Тубільці й не помітили б. Ви ж бачили, як сталося з Греєм? Шпурнули його в воду, мов оберемок сміття, — і гайда назад. Нікому й на думку не спало поцікавитись, чи він там потонув, чи ні. Слухайте далі. Як тільки камінь піде на дно, ви ховаєтесь десь під кручею й чекаєте ночі. Потім непомітно вилазите на берег, а там і до лісу недалеко. Холоду не бійтеся: тут цілий рік тепло, навіть жарко. Їстимете дикі плоди, їх тут має бути доволі, а коли пощастить убити щось і добути вогонь — матимете й печеню. Що ж, може, часом і не солодко доведеться, але хто ж на вашому місці не зміняв би смерть на життя печерної людини! Щодо мене особисто, то нехай я краще буду живим псом, ніж мертвим левом.
— Хай буде так, — погодився я. — Але й ця маленька можливість врятуватися залежить від кишенькового ножика, а його в мене чортма.
— Зате в мене є! Ось він, візьміть! — збуджено вигукнув капітан, — Наше щастя, що в тубільців немає звичаю нишпорити по кишенях арештантів, як це роблять у нас. Вони таки справді набагато відстали од культурних і цивілізованих народів.
8
Батат — багаторічна витка ліана завдовжки до 5 м. Бульби батату схожі на картоплю, але з солодкуватим присмаком і набагато більші: важать до 4–5 кг, а іноді трапляються плоди вагою і до 25 кг. Їх їдять вареними, печеними або смаженими. Батьківщина батату — Америка. Але в Азію його завезено ще до відкриття Америки європейцями, а жителі Гавайських островів знали цю рослину за п'ять віків до нашої ери.