— Він лише передає, але не отримує сигналу.
Вайнтраубове дитя заснуло, і він поклав його у найближчий намет. Тепер він повертається до ватри.
— Востаннє ви передавали повідомлення тоді, коли ми прибули до Твердині?
— Так.
— Хочеш, щоби ми повірили... зраднику-сповідальнику? — саркастично зауважує Силен.
— Так, — голос Консула — це витяжка чистої втоми.
Худе обличчя Кассада ширяє в темряві. Його тулуб, ноги та руки видаються лише чорними плямами на і без того темному фоні:
— І з його допомогою у разі потреби справді можна викликати корабель?
— Так.
Отець Гойт тісніше загортається у плащ, аби його краї не лопотіли на вітрі. Пісок шкребе по шерстяному одязі і тканині наметів.
— Вас не лякає, що космопортові чиновники або Збройні сили можуть перемістити корабель чи вдертися на нього? — питає він Консула.
— Ні, — Консул лише ледь веде головою, ніби знемога заважає йому повноцінно нею крутити. — Дозвіл може дати тільки сама Ґледстон. Окрім того, генерал-губернатор — мій друг... був моїм другом.
Усі інші познайомилися із новопризначеним губернатором Гегемонії одразу після приземлення. Брон Ламії здалося, що таланти Тео Лейна не надто відповідають подіям, що розгортаються навколо нього.
— Вітер дужчає, — говорить Сол. Він намагається захистити дитя від піску своїм тілом. Усе ще мружачись у сторону бурі, вчений міркує: — Цікаво, Гет Мастін десь там?
— Скрізь же пошукали, — каже отець Гойт. Його голос звучить приглушено, бо він опустив голову на брижі сутани.
Мартін Силен гигоче:
— Вибачай, священику, але ти — мішок із лайном, — поет встає і йде туди, де вже майже не дістає світло від багаття. Вітер тіпає хутро на його шубі й відносить слова далеко в ніч. — У скелях навколо тисячі сховків. Нам не видно входу до Кришталевого моноліту... а тамплієрові? Крім того, ти особисто бачив сходи до лабіринту в найглибшій кімнаті Нефритової гробниці.
Гойт дивиться вгору, мружачись від колючого піску:
— Гадаєте, він там? У лабіринті?
Силен сміється і здіймає руки. Його шовкова блуза лопоче й надимається.
— Яким хріном я можу це знати, падре? Усе, що мені відомо, так це те, що Гет Мастін може бути десь поруч, спостерігати за нами і чекати хвилини, коли можна буде повернутися і вимагати свій багаж назад, — поет махає на куб Мебіуса посеред купки їхнього спорядження. — Або ж він узагалі вмер. Чи й того гірше.
— Гірше? — перепитує Гойт. За останні кілька років обличчя священика помітно постаріло. Очі — запалі дзеркала болю, усмішка — немов якась гримаса.
Мартін Силен крокує назад до тьмяного вогню.
— Гірше, — відказує. — Він може звиватися на сталевому дереві Ктиря. Де й ми будемо через кілька...
Брон Ламія різко схоплюється і хапає поета за барки. Відриває його від землі, струшує, а тоді опускає, аби зазирнути йому прямо в очі.
— Іще хоч раз, — говорить вона тихо, — і я зроблю тобі дуже боляче. Вбивати не стану, але ти сам благатимеш про смерть.
Сатирова посмішка грає на вустах поета. Ламія кидає його й повертається. Кассад каже:
— Усі виснажені. Спіть. Я постою на варті.
Мої сни про Ламію перемішуються з її власними. Не можу сказати, що мені неприємні сни жінки чи думки жінки, навіть якщо вона й відділена від мене часовою і культурною прірвами, більшими, ніж будь-яка уявна прірва статі. У дивних, схожих на віддзеркалення снах вона бачила свого мертвого коханця Джонні, його короткий ніс та надміру вперте підборіддя, непомірно довгі кучері на комірі та його очі: занадто промовисті, занадто відверті. Ці унікальні очі, немов граючись, оживляли просте обличчя, що могло б належати тисячі селянам, народженим десь у глушині, далеко від Лондона.
Обличчя в її снах — моє. Голос у її снах — мій. Уві сні вона кохалася — тепер уже згадувала, — та я не мав до цього жодного стосунку. Я прагнув утекти з її сну, аби тільки знайти свій. Якби я був вуаєристом, то ці видіння могли би потрапити в ту купу штучних снів, що правили б за мої власні.
Та мені не дозволено бачити власних снів. Поки що ні. Підозрюю, що я народився — відродився після смерті — лише для того, аби переживати сновидіння свого загиблого далекого близнюка.
Я здався. Покинув боротися за пробудження. І снив.
Брон прокидається різко, невчасно — із приємного сну її вирвав якийсь звук чи рух. Спершу вона не може зорієнтуватися. Темно. Вона чує непевний шум — не механічний, — той найголосніший з усіх звуків вулика на Лузі, де вона жила. Ламія сп’яніла від утоми і розуміє, що поспала зовсім трохи. Жінка у тісному закритому просторі, схожому на великий мішок для трупів.
Вона виросла у світі, де замкнені місця означають безпеку від непридатного для дихання повітря, вітрів та диких звірів, де багато людей страждає від агорафобії, коли зрідка бувають на відкритих ділянках, і де людям важко зрозуміти, що таке клаустрофобія. Проте зараз Брон Ламія злякалася тісноти: почала хапати ротом повітря, штовхати спальник і намет, у паніці намагаючись вивільнитися з вузького фібропластового кокону; вона повзла, видираючись руками, передпліччями й ліктями назовні, аж доки під долонями не відчула піску, а над головою не побачила неба. Раптом вона розуміє: це не зовсім небо. Вона згадує, де перебуває. Пісок. Піщана буря завиває, лютує, вирує. Дрібні часточки шпильками жалять її обличчя. Багаття згасло, його укрив пісок. Він закидав усі три палатки із навітряної сторони, брезент лопоче і тріскоче на вітрі, наче рушничні постріли, і навколо табору виростають дюни, залишаючи за тентами та спорядженням брижі, зморшки і хвилі. Намет, у якому вона ночувала разом із отцем Гойтом, наполовину завалився, і його уже майже поховала під собою кучугура піску.
Гойт.
Брон розбудила його відсутність. Навіть уві сні, десь глибоко у підсвідомості, вона чула тихе дихання і майже беззвучні стогони священика, який мучився від болю. Він пішов нещодавно — десь упродовж останніх півгодини. А може, й не більше кількох хвилин тому. Хоча Ламії снився Джонні, крізь тріскотіння піску та ревище вітру вона чула, наче когось волочать.
Брон спинається на ноги і затуляє очі від бурі. Темно — хоч в око стрель, зорі заступає висока хмара і поверхневий шторм, а бліде, майже електричне сяйво сповнює повітря й відбивається від скелі та барханів. Ламія розуміє, що світло і справді електричне, що атмосферу розпирає від статики, а її кучері підскакують і звиваються, як мацаки у медузи. Від статики у неї під рукавами туніки бігають мурашки, електрика плине над наметами, наче вогні святого Ельма[12]. Коли очі жінки адаптувалися до темряви, вона побачила, як дюни, що пливли долиною, горять блідим вогнем. Метрів за сорок на схід потріскував Сфінкс, його обриси пульсували на тлі нічного неба. Потоки хвиль обтинали виступи, що їх називали крилами.
Брон Ламія озирається, проте не бачить отця Гойта, тому хоче покликати на допомогу. Вона розуміє, що за ревом вітру її ніхто не почує. Якусь мить вона роздумує, чи священик просто пішов у якийсь інший намет, чи у саморобну, абияк збиту вбиральню за двадцять метрів від табору. Та щось підказує їй, що це не так. Вона дивиться на Сфінкса, і на коротку секунду їй ввижається силует чоловіка. Чорна сутана розвівається, наче спущений прапор, плечі зігнуті проти вітру. Контур підсвічений статичним сяйвом від гробниці.
На плече їй лягає рука.
Брон розвертається і стає у бойову стійку: ліва рука вперед, права міцно притиснута до тіла. Вона впізнає Кассада. Полковник у півтора рази вищий від Ламії і настільки ж ширший у плечах. Мініатюрні вогники мерехтять навколо його стрункої постаті, коли він схиляється і кричить їй у саме вухо: «Він пішов туди!» Довга чорна лапа, наче в опудала, простягається у сторону Сфінкса.
Ламія киває і кричить у відповідь. Через гуркіт вона й сама майже не чує свого голосу.
— Треба розбудити інших? — вона й забула, що Кассад залишався на нічну варту. Цей чоловік хоч колись спить?
Федман Кассад струшує головою. Щитки підняті, а шолом позаду його бойового панцира трансформувався у капюшон. Кассадове обличчя дуже бліде у світлі від його броні. Універсальна армійська гвинтівка покоїться на згині його лівої руки. Гранати, чохол із біноклем і якісь дивні прилади висять на розвантажувальному жилеті та поясі. Він знову показує на Сфінкса.
12
вогні святого Ельма / Ельмо (від імені святого покровителя моряків Еразма Антіохійського) — електричні розряди навколо загострених кінців високих конструкцій чи предметів (наприкл., щогл вітрильників) при високій напруженості електричного поля в атмосфері під час грози або її наближення. Особливий різновид коронного розряду.