На щастя, річка в цьому місці була неширока та ще й обміліла. За якусь хвилину Ларко витягнув Левонка на берег. Праву ногу того так зсудомило, що вона зовсім не розгиналась. Підліток голосно стогнав чи то від болю, чи від страху. Ларко метнувся до одежі, і за мить повернувся зі шпилькою[3] в руці. Не вагаючись, він штрикнув нею в задубілу ногу товариша.
– А-а-а! – заволав Левонко, сіпнувшись, мов укушений гадюкою. – Ти що, ногу мені відрізаєш?
– Так мама мене вчили, – вибачливо мовив Ларко. – Якщо корч сильний, то треба вколоти те місце голкою.
– А й справді відпускає, – зрадів Левонко. – Ну, ти і знахар, Ларцю.
– Тепер три там руками, – усміхнувся Ларко, який і сам добряче перелякався. – Ще за трохи має зовсім попустити.
Він скуйовдив рукою світлу, як льон, Левонкову чуприну.
– Ех ти, пірнач Красніцький.
Прийшовши додому, на хутір Війтова Воля, на якому Левонко і Ларко жили по сусідству, підлітки не стали розповідати батькам про свою пригоду на річці. Зрештою, не було й кому, бо Левон Красніцький-старший і Віктор Ткачук грали того дня на весіллі у Федорівці.
Тож треба було, щоби двоє із чотирьох музик-самоучок на всю округу сусідували на одному невеликому хуторі. Щоправда, Красніцькі перебрались сюди з-під Жешува близько двох десятків літ тому, коли уряд Другої Жечі Посполитої почав давати земельні наділи своїм осадникам[4] на Волині, яку поляки називали кресами всходніми[5]. Ткачуки ж тут мали землю з діда-прадіда. Тож, може, і не радий був би Віктор новим сусідам, коли б при першій таки зустрічі з головою родини Красніцьких не довідався, що той грає на кларнеті. Ще якби на скрипці чи бубні, то не так би потішило душу Віктора, бо в їхньому гурті музик такі були. Але кларнет! Омріяний інструмент, якого купити й відповідно навчитись грати на ньому місцеві музики не могли. Тож Віктор Ткачук одразу ж запропонував новому сусідові долучитись до їхнього гурту. Попри його побоювання, що Левон Красніцький відмовиться, той із радістю погодився. Виявилось, що, як і Віктор, Левон кохався в музиці. Не було такого вечора, аби він хоча б на півгодини не брав до рук улюбленого кларнета і не звеселяв себе і близьких всілякими мелодіями. До того ж його дружина Франя мала чудовий голос і полюбляла співати під акомпанемент свого чоловіка. Тому тихими вечорами в обійсті Ткачуків було чутно звуки дуету кларнета і сопрано, які долітали сюди від сусідів. Найчастіше Франя Красніцька співала пісню, яку незабаром вже почала наспівувати і Галя Ткачук:
Віктор, який мав чудовий слух, підібрав акомпанемент на скрипці. Не минуло й півроку, як Франя і Галя вже співали цю пісню разом із «Несе Галя воду» під скрипку і кларнет у новій хаті Красніцьких, на «квітку»[6] якої її з Віктором запросили сусіди-осадники.
Гурт музик, який очолював Віктор Ткачук, часто запрошували грати на весіллях. У Володимирському повіті вони славилися тим, що знали безліч мелодій українських та польських пісень і танців і могли виконати на свята чи на весіллях будь-яке замовлення невибагливих у музиці селян. Популярності гурту додавали і вигадливість та почуття гумору їхнього керівника, який кожен виступ супроводжував дотепними жартами та всілякими танцювальними «колінцями». Витинаючи на скрипці швидкі мелодії, Віктор уміло пританцьовував, те саме робив і музикант гурту з великим бубном поперед себе, який у такт мелодії міг ще й піти навприсядки і завершити такий своєрідний танок припаданням на одне коліно. Усе це зазвичай викликало бурхливі емоції присутніх на таких оказіях і додавало ткачуківському гурту популярності.
Звісно, грали музиканти на святах і весіллях не заради того, аби потішити власне самолюбство. Сорок злотих за один день були на той час вельми непоганим приробітком для музикантів, жоден з яких не міг похвалитися значними статками. Левон Красніцький і Віктор Ткачук, які вважались серед них найзаможнішими, мали всього по кілька десятин землі та трохи худоби. Тож такий побічний дохід для їхніх великих сімей був дуже доречним.
Гурт складався з чотирьох основних музикантів. Віктор Ткачук грав першу скрипку, Олекса Дяківський був бубністом, Левон Красніцький кларнетистом, а ще одним скрипалем Марек Біскуп. Мали сільські музиканти й запасного скрипаля, а на час відсутності Олекси бубон брав до рук старший син Віктора Іларіон, або, як його всі звали, Ларко. І бубнив не гірше за Олексу, бо був навчений батьком, мав відчуття такту і успадкований слух музиканта.
4
Польські колоністи, здебільшого колишні вояки армії Пілсудського, які після встановлення влади Другої Жечі Посполитої були переселені на західноукраїнські землі.