– Курча єго маць, – мимоволі вирвалось у Віктора.
З усього сказаного штабс-капітаном він добре усвідомив лише одне: мир у рідному краї на нього не чекає.
Польський офіцер, який командував тиловим обозом, з’явився на ґанку штабу аж під вечір. Тримаючи в руці список, він почав вигукувати прізвища селян, тут-таки вказуючи, куди кому їхати.
– Адамовський – до зброярні! Боровець – до складів!
Офіцер вигукував прізвища в алфавітному порядку. З самого початку стало зрозуміло, що поляки будуть везти зброю і боєзапаси, а українці – продукти та амуніцію.
Левона Красніцького все ще не було, і Віктор почав хвилюватись.
– Красніцькій – до зброярні! – вигукнув офіцер.
– У нього зламалось колесо, поїхав до кузні, – виступив поперед воза Віктор. – Вже скоро має бути, прошу пана.
Поручник гостро глянув на нього і щось відзначив у списку.
До Віктора з Матвієм черга дійшла вже майже в кінці. Вони мали їхати до конюшень і завантажувати вози мішками з вівсом.
Коли пляц майже спорожнів і Віктор з Матвієм уже збирались рушати до конюшень, у воротах показались гніді коні Красніцького. На возі біля нього сиділи, махаючи руками і весело посміхаючись, Ларко і Левонко.
Довідавшись, що йому вже треба бути біля зброярні, Левон-старший із сином одразу ж поїхали. Віктор обійняв Ларка за плечі і тихо запитав:
– Як там мама?
– Побивається, – так само тихо відповів Ларко. – Наказувала нам не баритись. А вам, тату, передала ось…
Він простягнув батькові шматочок полотна, зв’язаного у вузлик.
Віктор зніяковіло взяв його і довго розв’язував зашкарублими від землі пальцями. У полотні виявилась іконка Божої Матері в покрові. Ще більше ніяковіючи, чоловік поцілував її і тричі перехрестився. Потім передав іконку Матвієві, і той зробив те саме.
– А мені мама ладанку на шию повісила, – мовив Ларко.
Він дістав із-за пазухи ладанку на шкіряному ремінці і, наслідуючи чоловіків, поцілував її та перехрестився.
– Тепер ти вже справжній козак, Ларцю, – похвалив його Матвій. – Усі козаки носили освячені ладанки на грудях.
– А розкажете мені по дорозі ще про Тараса Бульбу, татуську? – попрохав Ларко Матвія. – І про синів його, Остапа й Андрія…
– Про старшого, Остапа, розкажу, козаче, – погладив похресника по чуприні Матвій Турук. – А про молодшого Андрія що говорити? Продався полякам той виродок.
Він узявся за ліци[12], гнівно пробубнів собі під ніс:
– З поляками тільки-но зв’яжись, то вони заведуть під чортову хату…
Майже одночасно Матвій і Віктор вйокнули коней, і вози поволі покотились до конюшень.
Обоз розтягнувся на добру версту. Віктору з Матвієм, які їхали останніми, передніх возів уже не було видно.
Очолював обоз поручник на вороному жеребці, по боках їхали кінні жовніри. Ще двоє під орудою товстого вусатого капрала замикали цю кавалькаду.
Ларко, який сидів на мішку з вівсом поряд з батьком на передостанньому возі, з цікавістю поглядав на капрала і жовнірів. Обличчя у вояків були суворі і якісь набундючені. Він зустрівся поглядом з молодим статним жовніром, який їхав з його боку, і той раптом усміхнувся і по-змовницьки йому підморгнув. Та за мить його лице знову набуло зверхнього виразу.
Вечоріло. Вози, наповнені під зав’язку, рухались повільно. Коли дорога пішла вгору, чоловіки злізли з возів і пішли поряд, щоб було легше коням. Селяни звикли шанувати худобу. Та коли знову почався рівний тракт, офіцер через жовнірів подав команду рухатись швидше. Видно, як і казав Левон Красніцький, таки треба було поспішати.
Сам Левон із сином їхав разом з іншими польськими господарями в голові обозу, і жовнірів біля них було значно більше, ніж біля возів з провіантом та амуніцією, котрі рухались за ними. Ларкові було скучно без свого товариша, тож на півдорозі він напросився до татуська Матвія, який, як і обіцяв, продовжив розповідь про козака Тараса Бульбу.
До Устилуга обоз прибув посеред ночі. Біля польської військової частини поручник дав команду ставити вози у два ряди і чекати до ранку. Навколо цього табору з возів капрал виставив охорону із жовнірів. Селяни мали спати тут-таки на возах. Усім було наказано не відходити від своїх вантажів.
Віктор з Матвієм, вози яких стояли один навпроти одного, найперше розпрягли коней та дали їм вівса. За тим узялися перекусити й самі. Ларко сидів на возі між батьком і татуськом, і йому було затишно, як удома. Він зі смаком наминав копченого домашнього бочка з окрайцем спеченого мамою житнього хліба й дослухався до розмови чоловіків.