– То як думаєте, куме, заберуть нас до війська? – тихо запитав Віктор Матвія.
– Мислю, що нє, – відповідав Матвій, хрумкаючи цибулиною. – Якби брали, то ще у Володимирі мали б зробити реєстр – кого куди, у яке військо. Та й на придатність до служби збадати[13]. Певно, завеземо тоте все до Любліна, та й вернемося. Але хто його знає, як воно дальше повернеться…
– Коб тільки війна не почалась, – зітхнув Віктор. – Пам’ятаєте, як тої війни брали в тилові обози і старе, й криве, бо люду вже не вистарчало?
– Тож так, – погодився Матвій.
Він нахилився до Віктора, і прошепотів йому на вухо, аби не почув Ларко:
– Якщо таки будуть брати до війська, то треба втікати. Під Любліном живе давній мій товариш, він нам допоможе, коли що…
Ларко дуже хотів знати, про що шепочуться дорослі, однак запитати не посмів. Його хилило на сон, і він приліг на мішках з вівсом. Місяць на небі якраз ховався за хмару, і Ларко уявив, що він удома в ліжку, і мама задуває перед сном гасову лампу. Уже засинаючи, він відчув, як хтось накриває його жорстким домотканим рядном і підтикає йому під боки.
Ранок почався з алярму[14]. Товстий капрал охриплим грубим голосом звелів усім уставати і шикуватись біля возів. Невиспаний поручник з почервонілими очима нервово оголосив, що коні на заміну вже прибули.
Коней господарів потрібно було поставити в конюшні військової частини, а свіжих запрягти і бути готовими рушати далі. У кінці він додав, що ті селяни, у кого є кому відвести коней додому, можуть їх зараз забрати.
Красніцьким пощастило. Коли б весь овес з Вікторового воза не розійшовся на фураж, то довелося б Левонам залишати своїх гнідих в Устилузі. Бо з шістьма кіньми двоє підлітків верхи таки б не впорались. Та оскільки один віз звільнився і капрал дозволив його забрати, то четверо коней можна було до нього прив’язати. Так і зробили. Матвійових коня і кобилу прив’язали позаду воза, а Левонових гнідих, оскільки вони знали пару Вікторових огирів, які мали тягнути воза, по обидва боки від них.
Віктор з Матвійом і Левоном наклали на віз удосталь сіна, яке залишилось після нічного постою обозу, і почали прощатись.
Батько і хрещений по черзі обійняли й поцілували Ларка.
– З Богом, – мовив Віктор, перехрестивши сина. – Їдьте поволі і ніде не зупиняйтесь. До вечора маєте добратись до Федорівки.
– Переночуєте в нас, – додав Матвій. – Тітці Оксані скажи, що скоро буду.
– І мамі те саме, – додав Віктор. – Передай, що іконку її ношу біля серця.
На очі Ларкові навертались сльози, та він кріпився. Левон-старший уже теж попрощався з сином і підвів його до Ларка.
– Їдьте, хлопаки, – обійняв він обох за плечі. – Сподіваюсь, за тиждень-другий і ми повернемось.
Усі разом вони пішли до коней, яких Віктор прив’язав аж біля воріт. Ларко з Левонком вилізли на воза і водночас помахали руками.
– Бувайте, тату і татуську! – гукнув Ларко, беручи в руки ліци.
– До відзєня, ойтєц, – хрипко мовив Левон і відвернувся до коней, аби батько не побачив його сліз.
Як і наказали батьки, Ларко з Левонком їхали повільно. З версту вони мовчали, все ще перебуваючи під враженнями прощання. Тракт такої ранньої години був порожній. Коли заїхали у глибокий видолинок, Ларко першим порушив мовчання.
– Як думаєш, встигнемо до ночі у Федерівку? Може, як виїдемо на рівне, підженемо коней?
Левонко ще не встиг відповісти, як позаду в сіні щось зашурхотіло. Підлітки одночасно здригнулись і злякано озирнулись. Із сіна, наче якесь лісове чудовисько, підіймалась якась постать, обліплена сухою травою. Враз вона голосно чхнула і з неї звалився жмут сіна.
Не вірячи своїм очам, Ларко впізнав у цій химері того молодого жовніра, який їхав позаду їхнього воза до Устилуга.
Жовнір, як і минулого разу, по-змовницьки підморгнув Ларкові і приклав до уст пальця.
– Тихо, парубки, тихо, – трохи насмішкувато мовив він баским голосом. – Я людина, а не лісова потороч.
Він сів і почав обрушувати з одежі сіно. Ларко зі здивуванням зазначив, що на ньому був не жовнірський однострій, а проста одежа, яку носили місцеві селяни.
– Ну-ну, Ларцю, нема чому дивуватись, – ніби до давнього знайомого, звернувся до підлітка дивний чоловік. – Колись я тобі розкажу, що до чого.
Ларко ще більше остовпів, не знаючи, що казати і як поводитися.
– То ти знаєш того пана? – з видимим полегшення запитав Левонко, в очах якого все ще чаївся переляк.