Але ж тепер, кажу, — Всевишньому хвала! —
Коли хто за кордон молодших одсила,
То не для того вже, щоб кпини слухать, марні
І вчитись розуму в газетках та в кав’ярні.
Тепер Наполеон, великий патріот,
Там часу не дає для дурноверхих мод.
Там зброя гостриться — воскресла наша слава, —
А вже де слава є, то буде і держава!
От тільки сумно нам чекати, виглядать
І дні без подвигів, без діла марнувать.
Вони далеко ще… Так рідко чуть новини… —
Промовець глянув тут на ксьондз а-бернардина[19]
.
— Панотче! Чуть мені недавно довелось,
Що із-за Німану отримали ви щось?»
«Нічого, аніні! — ксьондз Робак на те слово
(Похмуро слухав він необережну мову).
— Що там політика? Як лист я і дістав
З Варшави там, чи що, то бернардинських справ
Воно стосується. Пощо це при вечері?
Там справи божеські, а не земні химери!»
І скоса глянув ксьондз туди, де новий гість
В розмови не встрява, а смачно п’є та їсть, —
Російський капітан, старий Нікіта Риков,
Що близько мав постій. (Суддя його закликав
Задля звичайності). Прещирий чоловік,
Поміж поляками давно він жити звик,
Водити хліб та сіль. Отож слова останні
Вояку вивели з приємного мовчання.
І мовив так старий, бувалий капітан:
«Усе цікавиться наш Підкоморій-пан,
Що там з Варшавою, а що там з Бонапартом.
Ойчизна! Знаю я: це сказано не жартом!
Панове, я не шпиг. По-польськи говорю,
Коли не б’ємося, то з вами п’ю й курю.
Ойчизна! Хто її не любить, не кохає!
Сьогодні нам бенкет, а завтра що чекає?
Було з французами гуляємо й п’ємо…
І раптом: у штики! Устанемо й б’ємо.
У нас прислів’я є: хто любить, той і чубить.
Кажу вам, що труба небавом нам протрубить,
І закиплять діла такі, що аж ну-ну!
Усе заноситься, панове, на війну!
От, скажемо, таке я знаю: до майора
До Плута ад’ютант із штабу позавчора
Прибув з депешею: напоготові буть,
Бо, може, прийдеться піти в далеку путь.
Ну, вже й фігурка той Наполеон, панове!
Нам без Суворова[20]
із ним тяжкенька мова.
Суворов був чаклун — чаклун і Бонапарт.[21]
На чари чари йшли, а це чогось та варт!
От раз Наполеон у лиса обернувся,
Суворов — у хорта та й доганять метнувся,
Як вихор, летючи по горах, по ярах…
Наполеон котом зробився ув очах —
Та дряпать, та кусать у лютості скаженій…»
Тут Риков зупинивсь і взявся до печені…
Аж двері — навстіжень. До пишного стола
Особа спізнена швиденько увійшла.
Все панство в бік її очима повернулось,
І уклонилося, і приязно всміхнулось.
Тадеуш, стежачи з увагою за цим,
Помітив, що вона була знайома всім.
Стрункий жіночий стан, дозрілий і повабний,
А перса пишні їй матерія єдвабна
Оповила. В руках тонкий тремтів вахляр
(Хоч душно й не було). Він грав, неначе жар,
І іскри розсипав мінливо-кольорові
Дощем веселчастим. У зачісці чудовій
Стрічки звивалися рожеві, а між них —
Брильянт, мов та зоря в високостях ясних.
Добірне все було, як у велике свято,
Що навіть декому здавалось забагато
Пишноти для села.Її маленьких ніг
З-під сукні аж ніхто добачити не міг,
Бо бистро пурхнула, неначе перепілка,
Де жде давно її незаймана тарілка.
Та тільки труднощі спіткала за столом,
Бо гості в три ряди містилися кругом,
Не всі на дзигликах: поставлено і лави…
Вона між лавами просовується жваво,
Як м’ячик котиться, вклоняючись усім,
І грає усміхом веселим та легким.
У тій прудкій ході її прозора шлярка
Когось зачіплює. Вона крутнулась шпарко —
І до Тадеуша склонилась на плече,
Аж стало вмить йому і зимно, й гаряче.
Любесенько його вона перепросила
І сіла на стілець — та й трошечки не їла!
Граційно бавилась оздобним вахлярем,
Присутніх поглядом палила, як огнем,
Та, поправляючи тонке своє одіння,
Брабантські гладила коронки[22] старовинні.
Тим часом при столі, спочатку як комиш,
Тихеньким шемранням, дедалі голосніш
Розкочувалися незмушені розмови.
вернуться
21
«Багато серед простого люду російського ходить переказів про чари Бонапарта і Суворова». — Авт. Суворов і Наполеон ніколи не стикались на бойовому полі.
вернуться
22
Брабант — центральна частина Нідерландсько-Бельгійської низини, здавна славиться своїми тонко вироблюваними коронками (мереживом, кружевами).