Епідемія бубонної чуми, яка ледь не спустошила Італію та південні області Франції, Відень зачепила лише краєм чорного крила, що ярилася гноєм і страхом, — занедужало не більш двох сотень осіб, причому завдяки самовідданості сестер-черниць віденських шпиталів і вчасно вжитим заходам магістрату далі хвороба не пішла.
Але однією з цих небагатьох була Марта.
Два дні Джош, як божевільний, кружляв навколо шпиталю св. Магдалини — любов Лаури Айсендорф до своєї компаньйонки не сягала таких крайнощів, як догляд за смертельно й небезпечно хворою в баронському маєтку. Стражники-добровольці нікого не пропускали у ворота шпиталю, і тим більше нікого не випускали звідти (черниці й лікарі жили в бічних прибудівлях, давши обітницю не кидати шпиталю, поки в ньому можна врятувати бодай одну живу душу).
Нарешті, надвечір другого дня, змучений лікар гукнув Мовчанові крізь ґрати вирок долі:
надії ніякої, жити хворій зосталося дні зо три, від сили — чотири.
Потім лікар упав і заснув тут-таки, біля огорожі, а Джозеф так і стояв серед вулиці, скам’янівши від горя, що впало на нього.
Він не отямився навіть тоді, коли візник карети ледь не наїхав на нього й голосно вилаяв „проклятого п’яницю“ на чім світ стоїть — Джош-Мовчун просто ступив крок убік і знову закляк.
Так він стояв довго. Поодинокі перехожі, що з присмерком квапилися додому, мимоволі зиркали на цей живий пам’ятник скорботи та відчаю. Потім Джоша повів од шпиталю якийсь доброзичливий м’ясник — він усе пропонував Джозефові полегшити душу, аж поки зрозумів усю марність своїх спроб, відчепився від нього й подався пити пиво — коротше, Мовчун трохи отямився лише в знайомій винарні, де цілу вічність тому вони з Грижею побилися об дивний свій заклад, а потім довго обмивали „нічию“.
Джош підвів голову й огледівся: через кілька столиків від нього сидів… Грижа з двома приятелями та ще з якимось паном.
На мить Джошеві здалося, ніби все це вже було, і він просто спить, або навпаки, щойно прокинувся, і Марта жива-здорова, і вони ще тільки мають зустрітися в опері, але цього разу все буде гаразд, і…
І тут він насилу пригадав, що Арчибальд Шварц на прізвисько Грижа два тижні тому попався на черговому „ділі“, забравшись у будинок дуже впливового чиновника, і цими днями його мали повісити на міській площі.
У науку іншим.
Але замість того, щоб гойдатися в добре намиленому зашморгу чи, принаймні, чекаючи цього самого зашморгу, гнити у в’язниці та залагоджувати свої складні відносини з Господом — замість цього Грижа чомусь сидів у винарні, пив вино й посміхався самими губами, а в темно-сірих очах Арчибальда Шварца на прізвисько Грижа… ні, не повинна читатися в очах людини, що раптом опинилася на волі, така смертельна туга й цілковита безнадія!
Але чому?! Якщо Арчибальд якимось дивом вирвався з в’язниці чи був помилуваний, то він мав би радіти… Грижа радів. У будь-якому разі, збоку все здавалося саме так. Винарня, приятелі, напої — що ще треба чоловікові, який уникнув катів? Але погляд… після почутого в шпиталі св. Магдалини Джош не міг помилитися! На душі в Арчибальда Шварца було так само тужно й мерзотно, як і в нього самого.
Начебто цю саму душу роз’їдав ізсередини невидимий хробак.
Джозеф велів служниці принести вина і підсів за столик до Грижі.
— О, Джоше! — щиро зрадів Грижа, і на мить його очі стали колишніми, але тільки на одну мить, не більше. — Добре, що ти з’явився!
— Вітаю, Арчі, - вичавив і себе криву посмішку Джозеф. — Як тобі вдалося уникнути шибениці? Втік, чи що?
— Майже, — Грижа відразу пригас і мовби змалів у зрості. — Ось, пан Джон Трейтор[6] допоміг…
І Шварц кивнув назад, на високого сухорлявого пана з чорною сивуватою еспаньйолкою, косо приліпленою на чималому підборідді. Незнайомець у багатому темно-зеленому камзолі й такому ж зеленому, з півнячим пером, береті, хвацько насунутому на ліву брову, найбільше скидався на іспанця, хоча прізвище та ім’я в нього були швидше англійськими — у цій винарні панові Трейтору аж ніяк не місце.
При згадці свого імені рятівник Арчибальда Грижі підвівся й злегка вклонився. Джош відповів йому тим самим. Тоді пан Трейтор підхопився і, розшаркавшись, підмів півнячим пером свого берета сумнівно чисту підлогу винарні. Відкіля б не взявся цей дивний пан, який у вільний час рятує злодіїв од шибениці, - він був сама поштивість.