Выбрать главу

— То се він мене вчора вивів із дикого поля? — питає Івась.

Показав Юрчик на ляльку, що висіла в Івася на шиї.

— Оцсей оберіг захистив тебе і припровадив сюди… Була з тобою сила та міць небесна, то й уберегла від лиха!

— А хто ж іще живе в сьому замку? — питається Івась.

— А сам хіба не бачиш? — каже йому хованець.

Озирнувся Івась, та й кров у нього в жилах захолола: де не взявся в покої жовтий котяра з добре теля завбільшки, поцяцькований чорними плямами. Вуса у нього довгі та цупкі, очі вогнем світяться, а з пащі стримлять ікла, завбільшки мов пальці.

— Що се за котиська тут водяться, що я й не бачив таких?! — питає Івась. — А не кусається він?

— Сей кіт пардусом[3] зветься, — каже йому хованець. — А кусатися не буде, бо ручний і ласкавий дуже.

Сього ж таки менту майнуло щось за шибкою, і плигнув крізь розчинене вікно ще один котище. Підійшов він до Івася й, муркнувши, потерся носом об його щоку.

— Пан мій послав їх по тебе, — каже хованець. — Ходімо-бо!

Вийшли вони з покою і, спустившись камінними східцями, опинилися у двориську. Росло там дивовижне квіття всілякої барви, а посеред майданчика бив із камінної чаші водограй.

— Ондо мій пан, — каже хованець.

Чарівник стояв на заборолі й дивився у долину.

— Слава Богу! — знявши шапку, каже Йвась.

Обернувся чарівник, і побачив Івась, що все в нього сіре — й одіж, і лице, й очі. А в зубах люлька з обгризеним цибухом.

— Іди сюди, козаче, — каже йому чарівник.

Піднявся Івась на забороло, а той узяв його за плече і показав люлькою в долину.

Камінним гостинцем, що звивався схилами гори, їхав комонник. Білий був його кінь, золота збруя, а панцир сріблом сяяв на сонці. Все ближче та ближче він був, аж як піднявся на гору, то побачив Івась, що це золотокоса діва, вбрана у лицарські лати. Як під'їхала вона до брами, то чарівник з Івасем спустилися у двір та й пішли їй назустріч.

— Чолом тобі, волхве! — каже діва, злізши із коня.

— Чолом, Злато! — каже їй знахар.

Зняла вона шолома, увінчаного самоцвітом, і вгледів Івась, що коси її барвою, мов травневий мед, очі, неначе зорі, сяють, а сама вона гожа, як весняна днина.

— Оцеє він? — питається діва у чарівника.

Той мовчки схилив голову.

— Так ось хто носить Дажбожий оберіг… — каже вона, розглядаючи Івася. — Чолом тобі, козаче!

Зняв Івась шапку і вклонивсь, як учив його дід.

— Добридень, ясна панно! — каже в одвіт.

А вона й усміхнулася.

— І голос той, і очі ті ж самі… — каже чарівникові. — Бачиш?

Івась і насурмонився, мов бичок.

— Про що се ви балакаєте? — питається він.

— Про твою маму, козаче, — каже тая панна. — Вона була поляницею і жила з нами, аж поки заручилася у Білому Світі з твоїм батьком…

— А що ж то воно за диво такеє, ті поляниці? — питається Івась.

Зітхнула вона і глянула на чарівника. А той і каже:

— Давай розкажемо про все… кому ж, як не йому, треба знати!

От пішли вони й умостилися на камінній лаві під муром.

— Давно-давно, — почала вона, — коли на цих пагорбах стояли городища, а люде молилися Дажбогові, то жили за Дніпром оружні діви, котрі служили Ладі. Було їх так багато, що як виходило їхнє військо на битву, то й око не могло його засягнути. Та минали століття, і потроху меншало тих войовниць, аж лишилося їх урешті всього кількоро душ. І тоді Батько Дажбог узяв їх із Білого Світа, щоб вічно жили вони там, де немає смерти…

— Поміж світами? — питається Івась.

Перезирнулися чарівник із дівою.

— А звідки ти знаєш про три світи? — питається діва.

— Так харцизяка ж казав… — Івась подумав, — …той, як на нього… звіздар!

Чарівник покивав головою.

— Так воно і збувається, як у Трояновій книзі записано…

— А так! — сумно зітхнула діва. — Отож, Івасю, поселив він їх поміж Иром та Безоднею… в тому світі, де ми зараз оце перебуваємо!

— А навіщо?

— Чатують вони, щоб не вирвалася нечисть із Пекла. Бо править у Пеклі Триглав, котрого ще прозивають Чорнобогом, і прагне він стати паном над усіма трьома світами. Поляниці безсмертні й вічно молоді, та як полюбить котра смертного чоловіка, то сама стає смертною. І по тому довго не живе…

вернуться

3

Так називався колись гепард. — Прим. автора.