Час проходив нудно. Найбільше псувала настрій духота та сморід у кімнатці, бо вона була не на 21-го, а хіба на 6 – 8 мешканців. З єдиного маленького віконця, з якого мусило б доходити свіже повітря, раз по раз подувало новою спертою хвилею смороду від сусіднього в двох кроках відхідника.
Вже давно розвиднілось, а до нас ніхто не обзивається.
Я притулився на краєчку двох дощок (щоб не спати), бо моя черга була посидіти, і хотів читати книжку Л. Українки «В Катакомбах», яку взяв із собою з дому.
Один з фінвідділівців, прочитавши заголовок, порадив мені в стінах ГПУ не показувати такої книжки, бо зароблю нову статтю до обвинувачення. Я зразу здивувався, але потім справді повірив.
Ліниво тягнулися години, втомлялись ми в чеканню.
Тільки десь коло першої години забряжчали ключі і викликали, тільки не нас, а «Гаркушенка», – підозрілого жидка.
Ще за годину відчинили двері й подали «обід» – піввідра гарячої брудної юшки. Не потягнулися ми до обіду, хоч як селяни дружним хлептанням заохочували нас.
Під вечір нам двом та селянам веліли «пріготовіться». Вразило дуже, як ми, вийшовши з темних стін ГПУ, опинилися на вулиці, оточені вершниками. Мій товариш аж поточився назад, коли заблищало 8 шабель і залунало: «при п’єрвой попиткє… рублю на мєстє».
З наказом «нє разгаварівать, нє оглядиватся, нє атставать» ми, що є духу, поплелись вулицею, збиті в купу, тулячись, як вівці, один до одного, боячись, щоб кінь ноги не покалічив. Соромно було йти містом, минаючи людей, знайомих, з якими ще вчора був рівний, чесний.
Забилось серце соромом, коли на головній вулиці нас пізнав гурт наших учнів. Сердешні діти вжахнулись, а Васько Шульга, цей милий школярик з V кляси, аж похилився на барієру, побачивши своїх вихователів під голими шаблями.
Всі юрбою побігли за нами, збираючи дорогою товаришів та наших знайомих. Охорона мусіла припинити ходу та розігнати юрбу. Незабаром перед нами розчинилася висока брама, й війнуло незнаним ще повітрям «савєтскаво ісправдома»[35].
Нас упхали до канцелярії. Маленька кімнатка ледве витримувала натовп. В ній ми вже застали людей 40 «арештантів». Три писарі ледве встигали реєструвати. В новій атмосфері Гавриленко підупав духом, ледве стояв на ногах. Мені теж було не солодко, але намагався бути бадьорий.
Неприємно стало, коли проти себе пізнав односельця Петра Ярового, працьовитого господаря й батька великої сім’ї.
«Скандал, – гадав, – передасть в село, і всі знатимуть, що я злочинець, арештант».
Почав тиснутись в другий бік, але куди там: довкола мене десятки знайомих людей, бо етап весь з нашого району.
За віщо ж забрали цих людей? Це ж найкращі й найчесніші в селі й околицях господарі-селяни, нездатні на ніякий злочин, лихе діло. Хіба за те, що вміли, не покладаючи рук, працювати, збили господарствечко, себе й державу підтримували? Невже за це радвлада робить їх злочинцями, жене їх, як худобу, до в’язниці на знущання агентів ГПУ?
Жалко й боляче стало. Забув про себе, думав про долю нашого нещасного нелюдськи експльоатованого селянина…
Підійшла до мене черга. Зареєструвавши, почали розводити. Даремно просились помістити в одній камері: нас роз’єднали й не дозволяли більше бачитись.
Попав до 8-ї камери. Зачинились за мною тяжкі двері, й обдало спертою ще важкою задухою. 43 зацікавлених очей засипали питаннями – хто, відкіль, за віщо?
Вперше я у в’язниці, тому зразу побоювався, чи не почнуть співмешканці мої «випробовувати» мене. А методи випробування радянської в’язниці відомі: не одного бідолаху виносили напівмертвого з камери.
На моє щастя, не було експериментів, бо в камері переважно селянський елємент. До мене обізвались зразу два знайомі: Шелестенко Гриць з Кочубіївки – відомий аматор театру в околиці та Задорожний Микита зі станції Гайворон – майстер з депа.
Хто ж останні мої нещасливці?! Якого вони стану, моральности?!
Це селюки, це найкращий елємент села, що стояв на чолі громадських справ, на сторожі святіших проявів його побуту; це ті, що від них навчається молоде покоління любити працю й чорнозем.
Чого ж це вони опинились тут? За які гріхи набили їх, як оселедців, в оцих брудних, тісних казнях? Що винен, наприклад, отой чорнявий літній чоловяга Василь Гриценко – шановний у всього села й околиці та незмінний кілька років староста церковний в Русалівці? За що забрали оцього ще вчора вірного служаку в сільраді («громадський уряд») – Павла Грабовецького? Хіба за те, що його – письменного й розумного – колись поставили на «прапорщика»? На який злочин здатний отой бідолашний сивий священик з Крижополя та всі останні мої товариші?!