Що далі оглядав я камеру, то більше гнітилося, запікалось люттю серце.
Який закон людського правування може зробити злочинцями цю масу найчесніших трударів чорнозему, що, крім праці, нічого не знають, нікому не шкодять?!
Це похід на село, на зразкового господаря, носія найкращих традицій села. Во ім’я блудних, фатальних мрій постановили зруйнувати село, знищити його кращих людей, розбити тисячі семейств, осиротити міліони дітей…
Чи ж може стерпіти це сучасна цивілізація, чи ж гармонізує це з гаслом чоловіколюбства велемовних комуністів?..
IV В РАДЯНСЬКІЙ В’ЯЗНИЦІ
Ставши неждано-негадано арештантом, я не міг збагнути – за що саме мене сюди запроторили.
Повільною ходою потекли сірі допрівські будні.
Відчинилась нова, незнана досі, сторона комуністичного правування – галузь адміністративно-правних чинностей. Вона мусіла б найточніше виявити справедливість, гуманність і братолюбство пролетарського суду та «ісправітєльнаво дому» (дому поправи), як вони цинічно звуть свій клясично-арештантський дім.
Але там, замість бодай наймізерніших поправних ознак, в кожній дії, на кожному кроці, у всьому допрівському побуті бачив я звірячу поведінку, виключно грубу, дику розправу чекістської сваволі.
Специфічна атмосфера всіх чинників допрівського буття з першої хвилини деморалізує людину; вона всім єством відчуває, що попала в жорстокий світ, де кожний прояв життя ганьбить людські почуття, гнобить морально, нищить фізично.
В’язні перебувають в нелюдських житлових умовинах. У малесенькій камерці з кубатурою для 8 – 10 чоловік нас сиділо 42 чоловіки, а найменше бувало 36. 16 душ «стосувалось» на нарах так, що повертатись ніде, всі лежать бочком; 10 душ мостились під нарами в темноті та бруді, а останні спали стоячи десь під стінами, бо навіть сісти ніде. За місця спати та вдень постояти коло єдиного маленького віконця відбувалися щовечірні бої.
Повітря завжди сперто-смердюче, а коло дверей, де стоїть «параша», встояти неможливо. «Параша» радянської в’язниці заслужила великої слави: найтяжча кара винуватця – винести «парашу», або спати коло неї; незвична людина може очманіти від «пахощів», бо «параша» дерев’яна, ніколи не мита, не дезинфекціонована, стоїть доки зовсім не розсипеться, а що тече й пускає по камері струмки поганої течі, – то у нас звичайна річ.
У камерній брудоті воші та блощиці плодяться неймовірно. Боротьба з ними – марна справа, бо адміністрація вважала це за «мєлоч» (дрібницю), а самі в’язні нічого не могли вдіяти, хоч і призначали масові «ударники» для боротьби з «контрреволюцією»: раз на день організовано всією камерою скидаємо білизну, винищуємо «дезертирів», а тоді давай в щілинах, дошках, торбах та на підлозі шукати «нальотчиків». Шукаємо довго, вперто, випікаємо вогнем діри, аж, дивись, вночі вони знову вільно розгулюють. Часто доводиться серед ночі йти на них в «конратаку». Проте, другого дня кожний находить в білизні десятками новонароджених «контрреволюціонерів».
Засобом боротьби з вошами в Допрі є парня. Труднувато до неї попасти; за 2 і пів місяців, після півторамісячних обіцянок, що «завтра пайдьот 8-я в баню», мені пощастило раз у ній бути.
Ця важлива установа окружного Допру є невеличка частина конюшні (не більше на пару коней), де замурували казан і гріють воду.
Які там ще особливості, роздивитись не встиг, бо нас 41 чоловік мусіло помитись за 15 хвилин. Я трохи затримався: побоявся роздягатись у прихожій (в конюшні, а було в грудні), тому не вилив ще на себе й коряка води, як «банщик» настирливо став виганяти, бо 9-та камера йде. Мусів у «прихожій» одягатись і, звичайно, застудився та бухикав тижнів два. Бухикав, правда, не я один.
День допрівський має такий порядок: о 2-й або о 4-й годині ранку «підйом» та «оправка», о 6-й ранку та вечора «проверки», о 12-й або 4-й обід і десь в цих годинах знов «оправка» й прогулька, о 8-й вечора «отбой», інакше – ляж і не ворушся, а як більшості лягти нема де, то прилипни до стіни, щоб і духу твого не було чути, бо ходить в коридорі надзорець.
Весь порядок денний проходить одноманітно. Під час уставання надзиратель зо всієї сили б’є кулаками в двері, і не один незвичний схоплюється переляканий.
До «потребника» – проходить по екс-американському: за 10 хвилин пропускають 40 – 50 чоловік. Оправляти[36] вдень не допускають.
На коридорах ставлять завсіди патентованих злочинців – нальотчиків-горлохватів. У їхній поведінці зайве говорити про якусь людяність: на потіху собі він вас у потребнику в багно втрутить, чи шпурне в бік на дверах, може весь день морити водою, чи півдня тримати жінку з передачею на морозі, чи щось інше. Як хочете заслужити у нього ласки – купіть його: давайте йому щодня цигарок, цукру, «жиров» чи кілька монет до крамнички. Коли ж сьогодні дав, а завтра відмовив – матимешся від нього. Він і передачу вашу з’їсть, і листа ніякого не побачите, і випорожнитись спокійно не дасть, і відро з «параші» ненароком на вас виллє. Жалітись на нього, як і взагалі на адміністрацію – напитаєш лиха, бо адміністрація своїх підтримує.