Провірка проходить ретельно два рази на день (в цьому одному точности дотримується Допр): щоранку й вечора камерний староста муштрує нас у два ряди, а це річ нелегка, бо в короткій камерці втулити 20 чоловік по два труднувато; бряжчать ключі, входить мовчазна й сувора процесія з 4 – 5 душ допрівського начальства, цокають залізним молоточком ґрати, чи не перепиляв хто, всі чотири перечислюють нас, дижурний питає, чи нема заяв (а вони бувають рідко, бо кому охота до «лямпочки» писати), часто вилає камеру за якусь дрібницю, і двері замикаються.
Не раз дивуємось, шо воно цокає, числить щодня. Ото якийсь дурень гадає, що з цих лабетів можна смикнути? Чортового батька з Допру вислизнеш: вміють охороняти твою душу.
Весело проходить в камерах обід. Снідання та вечеря завсігди однакові: гаряча вода.
Обід зазнає гострої критики кожного дня; найрозповсюдженіші характеристики окремих «меню» такі: від кулешу найголодніша собака в безвість забігла б, не їла б; у борщі можна себе не гірше, як в дзеркалі, побачити, чи вимитись (це до речі, бо в Допрі дуже часто бракує води чи напитись, чи вмитись); поділити всім кашу (бачок на 43 чол.) можна хіба лише за допомогою аптекарської ваги.
Ці характеристики в поширеному змісті ми подали до допрівської стінної газети, але адміністрація їх не пропустила.
Не бачив і не вірю, щоб в’язень бодай місяць прожив на цих харчах; арештовані – недалекі здебільшого мешканці, мають харчі з дому і «дякують». Хто ж не має «передачі», той призначений на цілковиту голоднечу; мусить жебрати, а як не змилуються, то красти.
Не дивно, що крадіжки в Допрі розвинуті страшенно. Камера – найкраща школа спритно витягнути в сусіда з кишені, вночі тихо залізти до чужої торби, підглянути, де що лакоме й недобре лежить, «цапнути» його й уміло сховати.
Не раз камера ахкає: пропали калачі, 3 фунти сала, гроші витягнули. Питають, думають, пригадують, хто коли чуже їв, де міг сховати гроші. Обирається комісія. Перевертають все в камері, трусять, обшукують до рубця, до ниточки кожного, речі, нари, діри – нема…
Тільки за деякий час дізнаються, що один у крамничці «п’ятьорку» розміняв, а другому коридорний кожної «оправки» шматок сала з хлібом дає.
Прохід важливий тим, що часто ждемо на нього цілий день і все «сєйчас», «сєйчас». Кожний рветься хоч тих 10 хвилин побути на повітрі та відсахнутися від камерного чаду; цікаво також дізнатись, чи є нові покійники в камері «смертників»; дехто сподівається «по блату» дістати чи передати якусь новину свому землякові, спільникові по справі.
Ведуть на прохід строго, вимуштрувавши в дверях по два: на коридорі – числять, спускаємось по сходах на нижчий поверх – числять, проходимо коридором – числять, біля надвірних дверей – числять, вводять в огорожену дротом серед двору кошару і замикають – числять. Така сама процедура, як вертаємося до камери.
Ходимо в кошарі по два, як парні бички, збиватися докупи не вільно; не можна також задивлятися у вікна камер, а тим більше, щось показати, поздоровкатись з товаришем своїм. Не встигнеш головою кивнути, чи носа висякати, як надвірний надзорець Федорів уже біжить з «сальним»[37] матюком і тягне до «подвалу».
З одного боку прохід освіжує, а з другого ще більше деморалізує, бо тут на тебе дивляться пильно з обох «вишок» вартівники з багнетами, тут гарно лунає матюк, часто перед очима проводять зв’язаних заарештованих, повертаються розчервонілі й заплакані з допиту, тут під голими шаблями ведуть смертників на побачення, словом, багатенько картин допрівської дійсности…
Жахи допрівські доповнює адміністрація. Майже весь склад її – це колишні, чи сьогоднішні чекісти. Сам зовнішній вигляд цієї касти людей в совдепії діє на нерви людини: хижий, пронизливий погляд чекіста пантеличить селянина.
Здебільшого в’язні не звертаються до адміністрації, бо, крім прокльону, нічого позитивного не дістанеш.
Треба підкреслити, що проклін у мурах Допру кришталево-клясичний. З уст строгого начальства, від начальника Допру до ворітнього сторожа, виходять найновіші, найогидливіші фрази матерщини; звідсіль запозичає неольогізми в’язень, їх підхоплює вулиця; цими новотворами збільшує свій лєксикон радянська «блатва»[38].