Ми тихо й шмалко йшли, а дядько розповідав про лицарства комунарські. На долині присіли.
– Котрий же то город, дядюню?
– Садок он під горою, груша висока, а далі тополі між ними й подвір’я. Але чи не краще було б вуличкою, ось недалечко, та забігти з воріт, а то ще випорснуть лихі, рятуй, Боже…
Вагалися, садком, чи вулицею. Нас 16, а їх зо 30. Е, рятуй, Боже, як дядько каже.
– Гусаком на вулицю й попід загату швидко!
І схильці, підскоком, затаївши лоскотне хвилювання, подріботали вулицею, загнули трохи праворуч і з гучним «Слава» влетіли в попівський двір.
З-під лип у холодочку обізвався нервовий стріл.
– Кидай зброю, руки вверх! – крикнуло кілька наших голосів. І одинадцять пик, заскочених, дійсно, що на слизькому, в телячім переляку дивились на цівки крісів.
– Зв’язать та міцно. Варту на дорогу, бо тут не всі.
– Братва, что за ш… – вибіг з хати розпанаханий один. З комори вилетіло два напівроздягнених.
– Петлюровци?! – роззявив багрову рябу пащеку один.
– Так, братішечка. Не сподівався? Ану, ставай-но під налигач, – порядкували хлопці.
– Что? Меня! Красногвардейца! Петлюровская свора вязать?! Да я краснознамьонєц…
– Давай злодійську лапу, бо як тарахну, то зразу в очах сіро стане, – нетерпелививсь котрийсь.
З комори вийшла знемощіла служниця.
– Боже, що я бачу! – припала вражена до дверей. Нараз верескнула: – В’яжіть собак, ріжте, катуйте, – кричала в розпуці. Підбігла до козака: – Дайте, дайте рушницю, хай помщусь.
І вхопила кріс. Ми не перечили. Картина була незвичайна.
– Де перший злодій! Де? – шукала божевільними очима. – А, це ти, харцизо, починав?!
– Тавар… братци, дак етож самосуд… За…
Та блиснув перед очима вогонь, і він брикнув на траву у клубі диму. «Братішкі» всі побараніли.
– А це той гаспид, що й душив, – і коцнула другого.
– Панове, хлопці! Згори летять вершники, – надбіг Славенко з варти.
– Утрьох лишіться тут, а решта на шлях у лаву швидко.
Щойно ми за ворота, а вершники в великій хмарі походу були вже в кількох кроках.
Разом вогонь! і бризнули в куряву. Двох хропнуло. Хвилева мішанина, крик – і банда вмить крутнула назад, аж іскри сипались коням з копит.
Це решта комунарів, що бігали по здобич на село. Скільки їх, – не час було лічити. З-за Глушковець зближалась шпарка стрілянина: інак був, що наші відступають.
Не гаялись і ми, хоч дуже не спішились, бо кожний мав коня, ще й одного в запасі. Більше мороки завдали бранці. Було сміху і одного гуляки що, ледве волочив ноги, преспокійно йшов у подвір’я, розмахуючи пляшкою й вигукуючи:
Не лякався він, хоч ми рекомендувались йому справжніми петлюрівцями, хоч приставляли кріса до самого його червоного носа.
– Плевал я на Патлюрца с високой калакольні. Я сам єдінственна панду на цєлую їх сотню гайдамаков.
А час минав, було не до комедій. Тут спробували пословиці, тільки навпаки: і тяжко кидати і шкода нести. «Залишили» за селом цих відважних розвідчиків.
Минувши Глушківці, за Тарасівкою найшли своїх. Дорогою обганяли штаб 7-ї дивізії. Якась благородна штабістка, вилазячи на бричку, виявила радість.
– Я очень рада, Колєчка[3], что проєдємся. Засідєлісь больно в етом грязном мєстєчке.
– Воно, щоправда, мало приємности їхати назад, – байдужо відповідає Колєчка, підпомагаючи пані вилізти на бричку.
– Нє всьо лі равно?! Ліш би прокататься. Свєжая атмосфера, новиє впечатлєнія.
– Ах ти ж, короста чорносотенна, – не стримався мій Гарковець і зняв кріс.
– Чекай. Притримай злість. Цим справі не поможеш.
– І така погань по наших штабах водиться?! Тут серце крається з досади, кожну п’ядь землі лишаєш, наче себе частину, а їй любо проїхатись, однаково – куди б не їхати. А по колінах би ти їздила, кацапське стерво. Убити суку, щоб не наносила зарази. А штабіст теж вояка, що гниль таку погану возить…
– Не суши, хлопче, даремно серця. Хіба в нас мало є старшин, що, крім «частіна, курєнь, утрімання», більш нічого українського знати не хочуть! Хіба їм Україна дорога? Вони за неї тільки ховаються до часу, а про «Златокаменну матушку Москву мріють».
І справді. В наших військових верхах засіло багато чужих людей, шкурників, запроданців чи активних хитрих ворогів, що підтинають нашу справу. Чого, наприклад, полковник. Виноградов руйнував Гайдамацький полк? Не дбав про добробут козака, без набоїв кидав у тяжкі бої. Почув, що на «Юге Росії» заворушився Денікін. Отож знищити кращу частину, щоб, на випадок зустрічі з білими завойовниками, Україна не мала добрих бойових частин, військової слави, гордині нашого козацтва. Або який лиходій в так прикрий час видумав військову форму – «пагони» козакам?.. Рік тому наш вояк їх здирав, з ненависного царського офіцера-держиморди, а сьогодні йому чіпляють знову їх. Здалось це лиш на те, щоб збаламутити козака, збудити в ньому непевну думку, мовляв панки українські хотять пагонів, лиш пофарбованих на інший кольор. Неспроста ж і бій виник у Наливайківськім полку, як форму видавали: козаки самі один в одного з матерією пагони зривали. Немилим оком глянуло й село: буржуї, старорежимні жовто-блакитні.