Ввечері командир полку визвав до себе Когута:
— Ну ты, хохол… Нагнал на меня страху! Ты хоть знаешь, кто это был?
— Да маршал какой-то…
— Сам Жуков! Заместитель Сталина! Вот кто это был. А ты на него с автоматом…
— Так цей… Хто ж його знав? — від хвилювання Василь знов перейшов на рідну мову, — пре, мов танк який… А погонів на ньому немає… І на тих немає… А устав є… А по уставу не можна…
— Ладно, проехали. Садись, благодарность от маршала обмоем! Не каждый день маршалы благодарят! В основном как раз наоборот…
До купе заглянула провідниця та запропонувала чаю. Микола Петрович до нього знов налляв собі коньячку, Марія похитала головою — досить. Чай був міцний, терпкий та гарячий. Марія любила саме такий, гарячий наче окріп, наче намерзлася за все життя і досі не могла відігрітися. Трохи відпила, заплющила очі та відкинулася на стіну. Чай колихався у стаканах в такт руху потяга, подзвякувала ложка.
«Чёрт побери! — лайнувся подумки Петро Миколайович, — мечтал нормально проехаться, с кем-нибудь по пять капель махнуть, так на тебе! Нашел попутчицу!»
«Дідько цього москаля забирай! — розмірковувала собі Марія під мірне колихання вагону, — як мені не поталанило? Якусь жінку порядну в купе поселити б, так ні! Приперся… Може, Бог дасть хоч яку сусідку?»
Спати було ще зарано, читати не хотілося, та й книжок не мали, їхати далі ось так, мовчки, ставало нестерпно.
«Хоть бы кого-нибудь подселили… Мужика какого- нибудь…» — Петро Миколайович із жалем глянув на майже повну пляшку коньяку.
Одному пити було не цікаво, а з супутниці компаньйон не виходив.
Першою порушила тишу Марія:
— І в яких роках ви мешкали на Тернопільщині?
Петро Миколайович ковтнув чаю:
— Ас довоенных лет, с тридцять девятого.
— З вересня?[47]
— С него самого…
— А де мешкали? — знову запитала Марія.
— Вообще-то большей частью в Тернополе. А работал в областном управлении.
— Енкаведе?
— Госбезопасности.
— А що, є різниця?
— Конечно. До войны госбезопасность была в составе НКВД, а с 1941 года мы отделились: наркомат государственной безопасности. Потом опять слились, потом опять разделились…
47 У вересні 1939 року Червона армія перетнула кордон Польщі.
Марія махнула рукою:
— А… Як на мене, то усі ви однакові! Що енкаведисти, що гебісти! У всіх вас руки по лікоть в крові!
— Ну, Мария… Вроде вы были белые и пушистые! Вроде вы мало кровушки пролили!
— Ми жили і живемо на своїй землі і їмо свій хліб! Вас же ніхто не кликав, то чого наразі ремствувати?
Помовчали. Петро Миколайович булькнув у стаканчик коньячком та виплеснув його, наче горілку, у рота. Заїв помідором і мовчки втупився у темне вікно. У купе запанувала тиша. Марія напівсиділа напівлежала, опираючись на тонку казенну подушку, не зводячи погляду з попутника.
— Будто вы мало своих убивали… — нарешті відповів той.
— Вбивали, — неочікувано легко погодилася Марія, — але лише тих, хто співпрацював із окупантами. З усіма: і з німцями, і з вами… Зрадників вбивали… Сексотів…
— Поляків… — додав Петро Миколайович.
— І поляків, не треба було до нас приходити, тоді б ніхто їх не вбивав.
— Но они считают эти земли своими! И многие из них здесь родились, их родители здесь похоронены.
— А скількох вони наших тутка вбили? А скільки їх тутка було в поліцаях? Хіба ви не знаєте?
— Украинцев в полиции было не меньше!
— Росіян також! То була війна, а на війні завжди вмирають і вбивають, здійснюють подвиги та зраджують. Війна і починається для того, щоб вбивати, чи ж так? А хіба ми її почали? А стосовно поляків, то не ми, а вони проводили паціфікацію[48], не ми, а вони утворили Березу-Картузьку![49]
— Так не они, а вы убивали ихних министров! Не они, а вы жгли польские дома!
— А хіба ми мали українських міністрів? А будинки палили, бо ляхи палили наші!
— А они считают…
— Мені начхати, що вони там вважають! Я хочу, щоб на землі, на якій я живу, командували не москалі чи поляки, а ті, хто жив на ній споконвіку! Щоб моїх дітей та онуків неополячували й не русифікували.
48
48 «Пацифікація» Східної Галичини була проведена загонами польської поліції та кіннотою. Акція охопила біля 800 сіл, де були проведені обшуки, конфіскована зброя, заарештовано майже 5 тис. учасників антипольсько-го руху. 50 українців було вбито, близько 4 тис. покалічено, спалено майже 400 осель. Міністр внутрішніх справ Польщі Славой-Складовський пізніше визнав «якби не пацифікація, то у Західній Україні ми мали би збройне повстання, задля придушення якого були б потрібні гармати та дивізія солдатів». Аналогічна акція щодо придушення селянських заворушень була проведена на Львівщині та Волині у 1932 році.
49
Після вбивства у 1934 році міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького, польська дефензива розгромила крайовий провід ОУН у Галичині,