Ніяких наслідків перевірка не дала, на жодному з об’єктів енкаведисти не з’явилися. І хоч на перевірку пішло декілька днів і зрадника не виявили, Лось був задоволений: було доведено, що ніхто з хлопців з енкаведистами не злигався. Але питання залишалося: як провалився Ворон? Знов зібрались у хаті в Зуба. Як і того разу, на стіл поставили пляшку горілки та щось із закуски.
— Не вийшло, — похмуро проказав Лось, — або хтось дуже хитрий, або ж не з цієї п’ятірки.
— Слухай, Лосю, а хто передавав цьому Ворону наказ прийняти пошту? — раптом спитав Пан Коцький.
— Старший п’ятірки, а тому — я.
— Тобто, ти сказав старшому, щоб пошту прийняв саме Ворон?
— Це ти до чого ведеш? — підозріло запитав повітовий.
— А все ж таки?
— Ні, я про Ворона нічого не казав, це справа старшого п’ятірки визначати, хто на зв’язок піде.
— Тоді треба ретельно допитати старшого. Певен, хтось підслухав їхню розмову або сам старший десь язиком ляпнув!
— Взагалі, маєш рацію… — повітовий задумливо втупився в стелю, — і треба добре покопирсатися в оточенні Ворона. Може, він комусь на заваді стояв? Або насолив чимось? Ось йому і помстилися! Добре, я дам доручення декому, нехай рознюхають…
Натовп біля сільради гудів. Зібралася добряча третина мешканців Стасова, а може, й більше. По селу пройшла чутка, що у селян будуть забирати землю для будівництва аеродрому. Земля на Тернопільщині завжди цінувалася, бо земля — це життя, бо вона годувала. Навколо ж Стасова територія рівнесенька, наче стіл. Таких ґрунтів на Тернопільщині небагато, більшість території — пагорби. Рівнину обробляти легше і цінувалася вона дорожче. Та місцина, на жаль, сподобалися льотчикам.
— Що ж це воно таке, га? Людоньки!
— Все життя по злотому відкладала…
— Та я ж її ось цими руками…
— Постріляю, гадів, а на свою землю не пущу!..
Такі балачки точилися у натовпі скрізь. Чекали на голову сільради, у кабінеті якого зараз було начальство з області. Біля ґанку стояла начальницька чорна «емка» з нудьгуючим водієм у кабіні. Водій вдавав, що спить, але уважний спостерігач помітив би, що насправді той прислуховується до розмов.
Як люди взнали, що до голови сільради приїхало начальство з Тернополя, було загадкою, тільки натовп зібрався одразу ж, як начальство зайшло до хати. Голова сільради Мирослав Зенюк, червоний та спітнілий, перед начальством спини не гнув:
— Себто як? Ви пропонуєте, щоб я зараз пішов до громади і сказав, що в них відбирають сто вісімдесят гектарів найкращої землі[13]? І ви думаєте, що після цього я повернуся живим? Нема дурних, товариші, ви вже якось самі…
Гості перезирнулися.
— Товарищ не понимает… — промовив один із них зі «шпалою» у петлицях.
— Наверное, — погодився інший, у цивільному. — Поймите, наконец, — почав він пояснювати, наче розмовляв із малюком, — сегодня аэродром гражданский…
— Тобто, який? — не зрозумів голова.
— Для гражданской авиации, то есть, не военный…
— Ага, — зрозумів голова, — цивільний.
— Не понял? — перепитав військовий.
— Тобто не військовий.
— Я же и говорю: гражданський, а завтра всё может быть… Тут же до границы камнем докинуть можно, это же понимать надо! А вы тут церемонии разводите! Вы боитесь? Своих односельчан боитесь? Так зачем вы здесь нужны? Тогда я сам с народом поговорю.
Військовий розстебнув портупею та зняв шинель. На кітелі блиснула Золота Зірка Героя Радянського Союзу. Він попрямував до виходу, відсторонивши зі свого шляху Мирослава. Побачивши прогонистого, підтягнутого військового із Золотою Зіркою на грудях, натовп загув ще голосніше. Військовий підняв руку, закликаючи до тиші.
— Граждане! Рядом с вашим селом будет построен аэродром.
У гудінні натовпу почулися загрозливі нотки. Військовий знов підняв руку і, не чекаючи, поки настане тиша, продовжив:
— Это вопрос решённый. Другой ровной земли рядом с Тернополем нет, вам будет предоставлена земля в другом месте. На этом считаю собрание закрытым, прошу всех разойтись.
Якщо хтось і почав протестувати, то військовий цих протестів не чув, не чекаючи на них він повернувся у сільраду. У кімнаті притулився спиною до теплої пічки:
— Холодно, однако… Председатель, пиши решение общего собрания… Несогласных не оказалось…
Увечері куми, Назар Глинський і Микола Лисевич, сиділи за столом. Микола, піднявши чарку, запитав:
— Назаре, а чи не бажаєш ти з кимось повоювати?
— Я? Чи ти з глузду з’їхав? Нащо мені?
13
На підставі рішення загальних зборів селян Великі Гаї від 12.12.39 року рішенням Президії Тернопільського облвиконкому від 5.01.40 було виділено 180 га із земель, що належали селянам, під аеродром цивільного повітряного флоту. Згідно з тим же рішенням селянам була надана за рахунок поміщицької земля у селі Березовиця. Хто мав опікуватися тим, щоб земля була передана, переліком селян, кому мала бути надана ця земля, в рішенні облвиконкому не вказано, і чи виконане рішення про виділення цієї землі, автор у архіві не знайшов.