— Ось і я так думав. На цю землю дід мій наймитував, батько хребет гнув і лише я спромігся придбати отой клапоть за шляхом, а її раз і все… — він перекинув у рота гранчак, — і наразі я собі думаю, а чи не зібратися та не повоювати з кимось, щоб землю мою не чіпали, га?
А на Стасів вже сунула нова біда: селяни почали різати худобу[14]. Кожного вечора на якомусь подвір’ї мукала приречена корова чи кувікав підсвинок.
— А навіщо я її буду тримати? Все одно совєти у колгосп заберуть! Ліпше я її сам з’їм, пішли вони під три чорти!
Грицаї теж забили теличку-однорічку, вночі, щоб ніхто не чув. Подейкували, що з області прийшла вказівка,
щоб того, хто буде різати худобу, штрафувати, в то й взагалі до тюрми садити. Правда це чи ні, батько не знав, але ризикувати не бажав. Теличці замотали морду, щоб не мукала, та швидко і вправно зарізали. М’ясо засолили, бо продавати батько боявся, та й взагалі… Різали багато, тому ціни впали. Вирішили краще присолити та заховати у льосі. Буде що їсти місяці зо три. Наварили холодцю, сальтисону, наробили ковбас, хоча яка ковбаса з телиці? На це діло потрібна свинина, соковита, із салом, що тане у роті наче свічка ввечері від власного маленького полум’я. Сало… Сало — це продукт! Його треба розуміти! За ніч усе зробити не встигли, а наступного дня до хати принесло Мирослава Зенюка. Чого він опинився о сьомій ранку саме біля хати Грицаїв, хто його знає, але унюхав своїм великим носом свіжину і без всіляких церемоній розчахнув двері ногою.
— Так, Дмитре… М’ясо варимо?
У хаті від несподіванки усі заклякли, не розгубився лише Любко:
— І варимо! А що, не можна?
— Любку! — простогнала мати.
— А що, Любку? Наша теличка? Наша! Що захотіли, те й зробили!
— А ви не знаєте, що худобу різати заборонено?
— Не знаємо, — отямився нарешті батько.
— Ото ж і зле, що не знаєте. Штраф за це належить, ось що.
— Який ще штраф?! — обурився Любко, — ідіть ви зі своїм штрафом!.. Наша теличка? Що…
— Мирославе… Любку, зачекай… Помовч, тобі кажу! — прикрикнув Дмитро, бачачи, що син ніяк не вгамується, — Мирославе, вийдемо надвір…
Вони вийшли з хати, а за кілька хвилин батько повернувся, приніс із комори чистого мішка, засунув туди лопатку кілограмів на п’ять, сплюнув та прошепотів:
— А хай удавиться… — та виніс мішок із хати…
Ще зо два місяці Зенюк збирав данину з тих, хто різав худобу й необережно давав змогу голові про це взнати. Молоду худобу в Стасові вирізали дощенту.
Потяг стрімко набирав швидкість. Петро Миколайович підняв полицю та витяг із сумки поліетиленового пакета.
— Ну что, просто Мария, не желаете подкрепиться? Сесть в поезд и не подкрепиться — это ненормально, это против традиций.
— Переломити хлібину, так би мовити? — посміхнулася Марія.
— Что? — не одразу зрозумів попутник, — а, ну да… Преломить хлеб…
Петро Миколайович виклав на стіл пару курячих стегенець, кілька стрілок зеленої цибулі, нарізаний чорний хліб та великого червоного помідора. Складаним ножиком вправно розрізав помідор на маленькі часточки і дістав із пакета темну баночку із сіллю, пляшку коньяку та два одноразових стаканчика.
— Ну, так как, просто Мария, преломим хлеб?
Шумно відчинилися двері, й до купе зайшла провідниця:
— О! — здивувалася вона, — оперативно! Не встигли від їхати, а у вас вже й стіл накритий! Ваші квитки, будь ласка!
— Конечно, оперативно! Мы и есть оперативники, только бывшие… — Петро Миколайович простягнув провідниці свій квиток.
— Мій на столі… — промовила Марія.
— Может, с нами? — запропонував провідниці Петро Миколайович.
— Та ні! Що ви! Я ж на роботі! Дякую, але не можу… — відповіла та, ховаючи квитки в товсту шкіряну книжку.
— Ну, так как? — ще раз запитав Петро Миколайович, коли за провідницею зачинилися двері.
— А що? — неочікувано сказала Марія і навіть головою струснула, — якщо помирати, то з музикою!
Вона повільно звелася і обережно спустила на підлогу хвору ногу. Після того справа пішла легше. Марія акуратно посунулася по лаві й опинилася за столиком.
— Мені лише краплину…
— Хорошо, — погодився Петро Миколайович, — капельку так капельку.
Він розлив коньяк, підняв свій стаканчик і глянув на Марію:
— Ну, за что выпьем?
— За здоров 'я друзів, а вороги наші нехай згинуть! — запропонувала Марія.
14
У протоколі № 1 засідання Президії Тернопільського облвиконкому від 20.12.1939 відмічалося, що в області почався масовий забій молодняка великої рогатої худоби. Так, у Зборові «за останній час» було забито 450 голів, у Теребовлі — 250 голів молодняка. Разом із організацією мережі ветлікарень та зоотпунктів, залучення відповідних фахівців, завезення ліків, відповідним радянським органам була дана вказівка про посилення роботи, направленої на припинення забою худоби.