— Да ну его… В селе, поди, немцы давно! Нарвёмся, ещё… Пошли вдоль пути. Бронепоезд пошёл на Тернополь, может, догоним? — запропонував Самсонов.
Години за дві вони вийшли до залізничної колії і пішли вздовж неї. Кілька разів бачили у небі хрестаті літаки, що хвилями йшли на схід. Важко гули бомбардувальники, пронизливо, наче велетенські комарі, дзижчали винищувачі.
— А наши где? Столько ж самолётов было! Тучи… И ни одного в небе… Наши ж где? — розпачливо, з тугою у голосі, запитував невідомо кого Самсонов.
— Самсон, кончай ныть! — вкотре обірвав його Мосіков, але той похитував головою, заплющивши очі, і наче молився:
— Наши ж где?
Сонце падало за обрій. Сутеніло. Хотілося їсти до нестями, але з собою не було нічогісінько, навіть пліснявого житнього сухаря. Почали набридати комарі, і бійці раз по разу ляскали себе то по обличчю, то по литках, то по плечах.
— Комары какие-то двухмоторные… Гимнастёрку протыкают… — пожалівся Мосіков.
— И то правда… Им-то всё равно, война, не война… Лишь бы крови напиться… Слушай, Мосиков, жрать хочется — сил нет. Тебя ж старшим назначили? Озаботься питанием личного состава…
— Да ну тебя, Самсон! У самого кишки марш играют…
— Может, в село зайдем? Попросим чего-нибудь? Или украдём… А то ведь ноги с голодухи протянем!
Мосіков із сумнівом глянув на хати. Наближався вечір. Здавалося, що живіт прилип до хребта довіку. Відчуття голоду було таке, що їв би та їв, поки б тріснув, а потім ще їв…
— Не верю я этим западенцам… Чёрт его знает, кто в селе? А вдруг немчура? Сдадут же, суки… Как пить дать сдадут! Но в одном ты, Самсон, прав: не будем жрать — все равно ноги протянем. Так что идём, пока ещё видно. К крайней хате, вон к той…
До хати було метрів із триста. Ні в одному будинку не світилося, мабуть, мешканці боялися накликати чи бомбу, чи просто постріл. І тиша… Над селом висіла така тиша, наче не було жодної живої душі, навіть собака не загавкав, коли бійці підходили з боку городу до обраної хати. Спочатку уважно озирнулися навкруги, наче усе спокійно. Тоді Мосіков легко постукав у шибку.
— Эй, хозяин! — тихенько покликав він, — есть кто дома?
Легко рипнули двері:
— Кого принесло? — почувся голос з вельми негостинними інтонаціями, — швендяють… Швендяють… Коли ви всі вже повиздихаєте?
На ґанок вийшов господар, високий, широкоплечий. Відчувалося, що під сорочкою перекочуються міцні опуклі м’язи. Мабуть, відчуваючи свою силу, і розмовляв він спокійно та впевнено, нікого не боячись і без огляду на те, що стояв перед озброєними людьми.
— Ну? — коротко запитав, непривітно дивлячись на бійців.
Мосіков скривився і з ваганням глянув на Самсонова, мовляв, бач, як зустрічають? Але відчуття голоду пересилило.
— Слышь, хозяин, дай пожрать что-нибудь, а? Сил нет, как жрать хочется… Вторые сутки эдак вот… Не жрамши…
— Як ваша зверху була, так і слово таке забули: господар… А зараз, як приперло, так хазя-а-аін, — перекривив російське слово господар хати, — нема у мене для вас нічого! Геть звідси! Вас за сьогодні чоловік з двадцять було, усім давати, сам з голоду здохнеш! Та й не хочу я вам нічого давати! Ви в нас півсела у Сибір запроторили,[32] ось зараз туди і топайте, там вас і нагодують…
— Ах, ты ж!.. — задихнувся від ненависті Мосіков і рвонув гвинтівку з плеча, — мы за тебя кровь проливаєм…
— Та невже? — насмішкувато запитав господар і додав, — нумо, хлопці!
У ту ж мить розчахнулися вікна, і з них висунулися дула трьох гвинтівок.
12 3 вересня 1939 року до початку 1941 року населення у приєднаних до СРСР територіях Західної України скоротилося на 400 тисяч чоловік (htth://news2000.org.ua/print?a=/paper/40926)
— Кажу вам, геть! І дякуйте Богові, що в мене сьогодні день народження, не хочеться руки об вашу паскудну кров бруднити…
Виходу не було, довелося забиратися з негостинного двору. Мосіков судомно затиснув у спітнілій долоні ремінь гвинтівки, Самсонов важким поглядом міряв господаря.
— Давай, давай звідси… — той недобре посміхнувся.
— Идём, Самсон, — отямився першим Мосіков.
Назад пішли тією ж стежиною. Вийшли з городу і зупинилися. їсти хотілося ще сильніше.
— А эта сволочь сидит за праздничным столом! — Самсонов неочікувано скинув гвинтівку з плеча та прицілився в бік хати. Мосіков ледь встиг підбити його руку. Гримнув постріл, але куля пішла вгору.
— Сдурел? Нас тут же положат всех к едрёне фене! — Мосіков потяг друга у бік кущів бузку, — дурак… Честное слово, дурак!
32
3 вересня 1939 року до початку 1941 року населення у приєднаних до СРСР територіях Західної України скоротилося на 400 тисяч чоловік (htth://news2000.org.ua/print?a=/paper/40926)