— Мій фюрере! Ви, як завжди, правий… Але такий підхід неминуче зустріне спротив місцевого населення…
— Так… Так… — перепинив його Гітлер, — я завжди казав, що поліцейські полки повинні мати танки. Панове, — він глянув впритул на Геринга, якій сидів поруч, а потім перевів погляд на Кейтеля, — поліцейські полки треба підсилити танками. І ще… Германе…
— Так, мій фюрере, — Геринг підняв олівець над записником, готовий занотувати розпорядження Гітлера.
— Учбові аеродроми треба перемістити на Схід. У разі необхідності нехай твої пілоти практикуються на тубільцях… Це, з одного боку, навчить твоїх пілотів краще воювати, а з другого боку, привчить тубільців до покори! Величезні простори, які ми завоювали і ще завоюємо, мають бути замиреними якнайшвидше. Найкраще це зробити шляхом розстрілів будь-кого, хто хоча б кине косий погляд на нашого останнього солдата!
— Потрібно, — додав Кейтель, — зробити місцеве населення відповідальним за власні справи. Адже не поставиш варту біля кожної повітки… Чи вокзалу… Місцеві мешканці повинні знати, що буде розстріляний кожен, хто проявляє інертність щодо дій місцевих бандитів, а також, що вони будуть притягатися до відповідальності за кожен вияв непокори.
— Слушна думка, — схвально кивнув головою Гітлер, — розстрілювати на місті кожного, хто не попередив бандитських проявів!
— А щодо газет в Україні? — знов запитав Розенберг, — і взагалі на окупованих територіях? Адже ми повинні якось впливати на місцеве населення?
— Знов ти зі своєю Україною, — скривився Геринг.
— З усього цього я роблю висновок, що нам потрібно утворити орган, який буде опікуватися усіма східними окупованими територіями. Це буде міністерство в справах цих територій. І ви станете його керівником, Альфреде, раз вас вже так цікавить це питання.
— Дякую за довіру, мій фюрере! А щодо України, мій дорогий Ґерінгу, то вона з усіх країн буферного поясу, найбільша. Тому й увага до неї має бути відповідною. Мій фюрере! — він знову звернувся до Гітлера, — раз ми вирішили питання про утворення міністерства то, може, одразу вирішимо питання, де його розташуємо? Мені здається, що для цієї справи добре підійшла би будівля радянського торгпредства. На Літценбургерштрассе…
— Цього не можна робити, — заперечив рейхсміністр доктор Ламмерс, — це екстериторіальна будівля… За міжнародними правилами…
— Дурниця, дорогий Ламмерсе… Чистісінька дурниця! Усі правила зараз встановлюємо ми! Повідомте міністерство іноземних справ, що будівля забирається під міністерство окупованих східних територій. Екстериторіальність… Вигадали ще! І щоб вам не спало на думку — вести будь- які перемовини! Будь з ким! І з будь-якого питання!
Фюрер погрозив Ламмерсу пальцем, а вийшло так, наче він погрозив не докторові Ламмерсу, керівнику імперської канцелярії, а всій Європі, з якою віднині збирався не проводити ніяких перемовин, а лише диктувати свою волю.
РОЗДІЛ 18
ТЕРНОПІЛЬ. ЛИПЕНЬ 1941 РОКУ
В управлінні поспіхом палили документи: німці вже були помічені неподалік від Тернополя[37]. Все, що не встигли вивезти, треба було знищити. Підлеглі капітана Скворцова мішками тягали стоси документів: справи, листування, якісь нотатки, словом усе, що могло горіти, і кидали у велетенське багаття, що палало на подвір’ї.
— Быстрее шевелитесь, мать вашу… — нервував Скворцов.
Над містом постійно висіли німецькі літаки, вишукуючи для себе цілі для бомбардування чи обстрілу. Пілоти ганялися навіть за окремими машинами, намагаючись поцілити в них, наче у тирі. На околиці міста вже було виразно чути гарматні постріли: у цьому безладі ще хтось намагався організувати бодай якусь оборону. Бійці з розбитих частин групами та поодинці намагалися прошмигнути містом чи околицями, часто-густо грабуючи на своєму шляху продовольчі крамниці та селян: централізованого постачання не було, а їсти щось було треба. Місцеве населення зрозуміло, що порятунку чекати нізвідки, і почало діяти на власний розсуд. У деяких місцях хлопці з ОУН повитягали зі схронів зброю, що залишилася там ще з тридцять дев’ятого року та утворили власні загони, які цілодобово вартували по селах. Оточенців виловлювали та здавали німцям, а було таке, що й стріляли. Активізувалося польське підпілля, яке під ударами НКВС понесло важкі втрати в тридцять дев’ятому та сороковому роках. Польський Союз збройної боротьби забажав зварити власну юшку біля цього велетенського багаття, яке палало на західних територіях СРСР. Усе це відбувалося на тлі блискавичного наступу німців, які за два тижні захопили майже усю Західну Україну та Білорусію. Червона армія була на межі повного розгрому.
37
Згідно уривка з книги «Західноукраїнськатрагедія», що наведений на сайті http://www.russian-globe.com/N38/Lulechnik.ZapadnoukrainskayaTragediya. htm, у Тернопільський тюрмі розстріл заарештованих відбувся десь за містом, і ніяких слідів про цю трагедію НКВС не залишив. Але ж згідно розповіді місцевих мешканців, усе було навпаки. Заарештованих постріляли в камерах та на подвір’ї тюрми. Автор поділяє другу версію, бо на чому і як можна було вивезти близько шестисот заарештованих? Адже згідно з цією ж книгою було вивезено з тюрми та десь розстріляно 560, а всього розстріляно тисячу осіб! Скільки ж машин треба було задіяти у такій операції? І де їх можна було знайти у тому безладі, який творився на західних територіях України? Адже ж за півтора тижня від початку війни німці були вже у Тернополі! На тому ж сайті цитуються уривки з доповідних Тюремного управління НКВС УРСР капітана держбезпеки Філіпова наркому внутрішніх справ про евакуацію тюрем західних областей СРСР (Львівської, Дрогобицької та Станіславської). У тюрмах Львівської області було розстріляно 2462 заарештованих. У місті Бережани Тернопільскої області 60 заарештованих, із Чорткова заарештовані були перегнані в Умань, де в кількості 768 чоловік були розстріляні, а по дорозі розстріляно ше 123 людини. В рапорті начальника тюремного відділення Волинської області вказано, що у Луцькій тюрмі «отобрали и вывезли на хозяйственный двор тюрмы примерно 800 человек, которые были немедленно расстреляны там же…». Може, у цьому розділі картина розстрілу не зовсім відповідає дійсності, але факт залишається фактом: розстріли у тюрмах були у вражаючих обсягах. Розстрілювали тисячами. Зважаючи на стрімкий наступ німців і боячись відпустити на волю потенційних ворогів, керівництво НКВС вважало за краще їх знищити.