— Хо! Василю! Слава Україні!
— Героям слава… Федьку, які тут новини? У нас у селі нікого, нічого, то я вирішив сюди навідатися.
— Зараз усе буде добре! Зараз наша влада! У нас тут шуцман… шуцвам… шуц… хрін його знає хто, зорганізовується. Словом, поліція. Ти ж Юрка Левковича знаєш? От він за начальника йде, зараз у обера сидить.
— Якого ще обера? Який ще шуцман?
— У обер-лейтенанта. Потрібно ж порядок наводити, щоб усяка наволоч нам жити не заважала… Ох, доберуся я до декого! Надовго запам’ятають Федька Гірку! — і він струснув гвинтівкою.
— Це що, вже і зброю видали? — запитав пічник.
— Та ні, то моя… Але, кажуть, що зброю дадуть. І набої також. Ну, добре, Василю, я пішов, бо жінка чекає з обідом. Борщ захолоне, а холодний борщ — ти ж знаєш… Тож наче і не борщ!
І він пішов, копнувши по дорозі руду кицьку, яка невчасно підкрутилася під ноги.
Чекати Левковича прийшлося недовго. Хвилин за п’ятнадцять на ґанок вийшов і Левкович.
— О! Василь! — він простягнув руку станичному, — гайда, я тебе з обер-лейтенантом познайомлю. Пане Штольц! Дозвольте? Вибачте, пане обер-лейтенант! Прошу вас… Це станичний… Тобто наш старший у сусідньому селі Стасові. Ось, прийшов… Василю, ти чого прийшов?
— Ну… — якось розгубився пічник.
І дійсно… Чекали, чекали на волю, воля прийшла, нікого над ними не залишилося, а він якогось біса пішов по нову неволю! Тьху ти!..
— По владу прийшов? Пане обер-лейтенанте, він файний хлопак…
— Что пришёл? — на ломаній російській запитав німець.
— Чуєш, Юрку, залиш нас наодинці.
— Чого?! — отетерів той від несподіванки, — оце ти мені кажеш? Я тобі, а ти…
— Weg![38]. — махнув німець Левковичу, а до пічника коротко промовив, — говорит…
— Я резидент розвідки ОУН по цьому району, — почав Василь, але німець української не розумів взагалі, і Василь мусив перейти на російську. Трохи поламавши собі з незвички язика, він таки пристосувався і як міг пояснив німцеві, хто він і навіщо приїхав. На його подив, на це повідомлення німець ніяк не відреагував:
— Карашо. Завтра приехать к вам.
На тому і розсталися, і пічник поїхав у Стасів. По дорозі він журно роздумував:
«Дивно якось усе… Працювали на німців, чекали на них… А вони? Поводяться, наче пани… А може, воно так і є? Хіба я пішов би лити свою кров за німців задарма? Ні. Я йшов, аби вони допомогли витурити совєтів. А вони? Невже воюють задля того, щоб дати нам волю? Щось не дуже схоже…»
Наступного дня біля хати, де раніш була сільрада, зупинилося авто. З нього вийшов учорашній обер-лейтенант, ще хтось, у цивільному, та водій. Він залишився біля машини, яку миттю обступили дітлахи. Обер-лейтенант, кидаючи навкруги байдужий погляд, пройшов до хати. На ґанок, назустріч оберу, вибіг пічник, за ним, не поспішаючи, вийшов кремезний Назар Глинський, з-за плеча якого визирав Микола Лисевич.
— Прошу пана Штольца до хати! — приязно запросив німця пічник.
Той, наче господар, штовхнув двері ногою і, трохи схиливши голову в низькому отворі, пройшов до кімнати. Роззирнувшись навкруги, наморщив носа, мабуть йому не сподобався запах, а може й ще щось, без запрошення сів за стіл та закинув ногу за ногу. Поруч з ним став той, у цивільному, якій виявився перекладачем. Німець почав щось казати німецькою, підкріплюючи слова помахами вказівного пальця, якій наставляв пічнику у груди, наче пістолет:
— Німеччина прийшла сюди назавжди. Ви повинні слухатися німецької влади, інакше будете суворо покарані. Із сьогоднішнього дня тут утворюється відділок поліції. Поліцейські будуть отримувати пайок та зброю. Головна умова — дисципліна, порядок, слухняність. За порушення — розстріл. Начальником поліції тимчасово призначаєтесь ви, — знову тицьнув пальцем у груди пічникові, вийняв із теки якісь папірці та простягнув новоспеченому начальнику поліції, — оце заповнити. На всіх, кого наберете у відділок, теж треба буде заповнити та привезти у Кулинці. Перше завдання: заарештувати усіх радянських активістів, жидів і циган та привезти їх у Кулинці. У машині гвинтівки та набої, — перекладач простягнув папірець, — тут треба розписатися про отримання зброї. Коли привезете заарештованих у Кулинці, здасте документи, — обер знову тицьнув пальцем у груди Василеві, потім піднявся зі стільця, — усе.
— Як? — здивувався пічник, — а як же село? Село ж без влади! Треба когось обрати війтом… Чи як там по-новому?
У Кулинцях своя влада, повітова, у нас своя, сільська… Чи не так? — звернувся він до односельців, які зацікавлено слухали розмову.