— Мамо, а куди нас везуть? І навіщо?
— А ти поспи, Йосю, ось так… Вмощуй голівку на мої коліна та поспи… Шлях тривалий, часу достатньо… Поспи, синку, поспи… — і тихенько заспівала колискову на своїй мові.
Складна вона, єврейська мова, донесена до двадцятого століття з давніх давен. І вбивали євреїв, і гонили їх в усі
часи та в усіх народах, а не відреклися вони від своєї мови, зберегли… І колискову, протяжну і тужливу, яку, мабуть, співали тисячу років, а може, й більше. Тому зараз наспівувала Сара своєму Йосі на цій самій, незрозумілій Марії, мові.
Марія кидала оком на хлопчика і думала, як неправильно влаштований цей світ:
«Ось везуть невідомо куди… Та ні, відомо! Не бреши вже самій собі! У Кулинці їх везуть! І не задля того, щоб пригостити цукерками! І вся провина цього малого лише в тому, що він народився євреєм! Не українцем, не росіянином, а євреєм… І тому він не має права на життя! І не захистити його ніяк! А воно ще таке мале, але очі вже тужливі, тужливі… А в Славусі? Які оченята у неї? Заплющені, бо сил немає дивитися на білий світ! Ні! Свою доню вона нікому не дасть скривдити! Очі видряпає, а не дасть! Бо вона сильна! А Сара? Вона ж, мабуть, теж вважала себе за сильну? І ось везуть… На возі, під яким хитається та рипить колесо…»
У Кулинцях Марія швиденько подякувала хлопцям і пішла уздовж дороги на Тернопіль. Вона не бачила, як на ґанок будинку, де розташувалася Кулинецька поліція, вийшов німецький офіцер, пан обер-лейтенант Штольц. Послужливий перекладач почав пояснювати йому, заглядаючи у папірці, надані станичним, хто є хто серед стасівських арештантів.
— Та що тут дивитися! — затараторив Федько Гірка, — жиди та комуняки! Пане офіцер, дозвольте, я їх просто тут, га?
Він пересмикнув затвор на гвинтівці. Своє бажання поліцай виконав, але трохи згодом, на узліссі, на околиці Кулинців. Там усіх і закопали в землю. Йосю, який трохи ворухнув пальцем тоді, коли страчених кидали до ями, Федько добив пострілом у голову.
Мосіков та Самсонов довго йшли уздовж залізничної колії. За плечима у Самсонова бовтався речовий мішок із залишками їжі, яку вони взяли в якомусь селі, поранивши при цьому когось із господарів хати. І не хотіли, але так сталося. Совість їх не гризла. Якби їх не гонили в кожному селі, а давали щось попоїсти, то й вони нікого б не боялися і нікого б з переляку не вбили. Та і їжу не відбирали б. А так що ж виходить? Вони тут свою кров проливають, захищаючи кордони рідної Батьківщини, а тутешні німцям їх здають? То чому це їх совість після цього має мучити?
— Мужика зря ранил…
— Да ладно тебе, Самсон… Оно, конечно, так… Но война же! Ой, сколько смертей ещё будет! И кровищи… Не выхлебать! Так что топай, Самсон, и не бери дурного в голову, а тяжелого на грудь. Если завтра война, если завтра в поход…[40] Вот оно, завтра-то… И настало… Где-то наши?.. Кажется, что немчура уже полстраны заняла! А наши-то, что?
Мосіков важко зітхнув і надовго замовк. Так вони й крокували по ледь помітній стежці уздовж залізниці, аж поки не вийшли до околиць якогось міста. Тричі за цей час по залізниці хтось проїжджав. Спершу проїхала дрезина. Обережно й повільно вона сунула по колії. Два автоматники тримали напоготові зброю, насторожені, готові миттєво пустити її у дію. Почувши ще здалеку якийсь незвичний звук, обидва оточенці плюхнулися на землю і заховалися у траві. Дрезина проїхала, солдати нічого не помітили, і оточенці полегшено зітхнули. Почимчикували далі. За дрезиною повільно пройшло два ешелони. Один складався усього з кількох вагонів і йшов теж повільно, як і дрезина.
— Колею, сволочи, проверяют… — прошепотів Мосіков.
— А чё, шепотом? — удивился Самсонов.
— А чёрт его знает…
Ешелон пройшов, бійці звелися, але тієї ж миті знов плюхнулись на траву: почувся звук ще одного ешелону. Той йшов трохи швидше, ніж попередній, але напроти бійців почав гальмувати.
40 Слова з популярної наприкінці тридцятих років пісні.
— Ну-ну… — знову прошепотів Мосіков, — ТЫ взрывчатку не посеял?
— С какой стати я буду добром разбрасываться? Тут она, — Самсонов труснув мішком.