В состав каждой спецгруппы входит от 3 до 50 и больше лиц, которые в зависимости от легенды и задания представляют собой особую «свиту» вымышленного бандитского руководителя.
По состоянию на 20 июня 1945 г. всего в западных областях Украины действует 156 спецгрупп с общим количеством участников в них — 1783 человека.
Нарком внутренних дел УССР — Рясный».[44]
Скворцов звівся та пройшов по кабінету, виглянув у вікно. З третього поверху було добре видно все подвір’я, і він згадав, як у квітні ледь не вбили його вірного помічника Гребінкіна. Водій таки загинув, застрелений якимось недобитим бандерівцем прямо в машині. Його тоді знайшли та підірвали гранатою, а водія поховали… І він потім сам писав листа його родині… Хлопець три роки провоював, смерть його минала, а тут на тобі! Непомітно пролетіло літо. Вже і вересень завершується, а в області як вирувало, так і вирує! Як лилася кров, так і ллється… І нічого зробити не можна, бодай би всі вони повиздихували!!!
Криївку зробили швидко. Оглядаючи подвір’я, ніхто не міг навіть припустити, що тут викопано схрон на дві великі кімнати та ще й з маленькою вбиральнею, де стояло спеціальне цебро з кришкою. Криївку обладнали вентиляцією та запасним виходом у дровітні. При будівництві дуже поспішали, бо мали йти у рейд, а поранених треба було залишити десь у надійному місці. За два дні до початку рейду в сусідньому селі розтрощили крамницю райспоживспілки, вбили охоронця, у якогось поляка забрали теличку, яку не гаючи часу прирізали, привезли до шпиталю два вози продовольства і трохи грошей. Все це робили по ночах, надзвичайно обережно, тому в селі ніхто й не здогадувався, що відбувається в хаті, де мешкає молода Марічка Дацьків, яка одна плекає двох діточок. Під виглядом біженки у Марії поселилася літня жінка, що мала надавати пораненим медичну допомогу. Василина Карпівна Процько, так її звали, була сільською фельдшерицею, яка вміла все: і прийняти пологи, і вилікувати ангіну, і дати раду вогнепальній рані. Усе доводилося робити їй за довге нелегке життя. Гордій не дуже питав, погоджується вона працювати у шпиталі чи ні…
— Треба! — жорстко сказав, і на цьому обговорення скінчилося.
Василина зібрала найнеобхідніше та й сіла на воза. Її повезли за тридцять кілометрів від родини, від онуків… А спробуй відмовитися, коли за спиною командира стоїть ще з десяток озброєних парубків і дивляться на неї важкими поглядами.
Перших поранених привезли вночі. Василина швиденько оглянула хлопців, важко зітхнула та похитала головою:
— Невже не можна було хоча б сечею продезинфікувати? Про чисті пов’язки я вже мовчу! — і заходилася поратися біля них.
Деякі медикаменти привезли наступної ночі. Де їх узяли, ніхто не сказав, а Марії було нецікаво. Після цього загін вирушив у рейд. Марія швидко зійшлася з Василиною і почала навчатися у неї нелегкої медичної справи. Як воно сталося, що місцеві мешканці взнали, що Василина «дохтурка», було невідомо, але за кілька днів біля хатини завжди стояло кілька чоловік. Василина нікому не відмовляла, лікувала усіх. Грошей за лікування не брала, та й що можна було на ці копійки купити? Але від продуктів ніколи не відмовлялася, адже, крім себе, треба було нагодувати і Марію з дітьми, та й тих, хто лікувався у таємному шпиталі. Її послугами стали користуватися навіть військові та дільничний міліціонер. Так і пішло: вдень вона лікувала енкаведистів, а вночі поранених ними ж оунівців. Жінкам було страшно, але вдіяти вони нічого не могли. Нікому з пацієнтів відмовити було просто неможливо…
РОЗДІЛ 22
КИЇВ. ГРУДЕНЬ-СГЧЕНЬ 1944 РОКУ
Секретар Центрального Комітету Компартії більшовиків України Микита Сергійович Хрущов проглядав інформаційний бюлетень стану боротьби з націоналістичним підпіллям в Західних областях України за грудень місяць. Картина вимальовувалася жахлива. Майже щодня когось десь убивали, палили хати, грабували пошти та крамниці. Більш за все потерпали поляки та радянський актив і, взагалі, ті мешканці, які йшли на співпрацю з радянською владою. Уважно прочитавши черговий аркуш, де йшла мова про стан справ у Тернопільський області, Хрущов не витримав та гепнув кулаком по столу. У кабінет заглянув переляканий помічник:
— Що сталося, Микито Сергійовичу?
— Сталося, сталося… — передражнив Хрущов, — сталося! Каждый день что-нибудь става… стаю… Чёрт побери! Каждый день что-то случается! Нет, так дальше продолжаться не может. Чёрт-те что! Как будто в области советской власти нет, а бал правят эти фашистские недобитки! А люди верят! Люди ждут, когда же советская власть наведёт порядок! Когда можно будет спокойно спать, не опасаясь, что тебе в окно гранату бросят! Вот ты, лично ты, — хотел бы так жить, а? Каждую минуту ожидать выстрела в спину? Вот что, надо рассмотреть состояние борьбы с национализмом на январском заседании политбюро. И подготовить вопрос со всей тщательностью! Лично отвечаешь, понял? — Хрущов навів на помічника вказівний палець, — привлекай к подготовке вопроса кого считаешь нужным. О всех проблемах докладывай незамедлительно. С бандитизмом в западных областях надо покончить немедленно! Я им хвоста накручу! — Хрущов постукав вказівним пальцем по столу, — я им строгости наведу! Я им кузькину мать…