У 1990 р. в Литві, на відміну від Білорусі, існувала організована та масова національна опозиція. Литовський рух «Саюдіс» мав велику народну підтримку, визначав литовську політику, здобув контроль над парламентом і проголосив національну незалежність. Ставлення нових лідерів Литви до території Литовської РСР було однозначним: тепер це була суверенна територія незалежної литовської держави. Як ми вже бачили, Вільнюс і навколишні території не входили до складу міжвоєнної Литви. Сталін розділив північно-східну частину міжвоєнної Польщі між Литовською і Білоруською РСР, внаслідок чого Литва отримала Вільнюс. Хоча в 1944–1946 рр. багато поляків виїхали з Вільнюса, однак вони все одно складали значну більшість у Вільнюському та Шалчинінкському районах Литовської РСР (за всесоюзним переписом 1989 р. там мешкало 63,8% і 79,8% поляків відповідно). Поляки також становили більшість на іншому боці литовсько-білоруського кордону. Таким чином, принаймні 50% поляків Радянського Союзу, площа якого становила 22 402 тис. кв. км, населяли територію лише в 30 тис. кв. км на межі двох невеликих республік. Половина поляків колишнього Радянського Союзу проживала на одній тисячній його території, що перед Другою світовою війною цілковито належала польській державі й лежала на прикордонні, особливо непевному, зважаючи на те, що литовська столиця була розташована за 40 км від кордону з Білоруссю.
Однак радянська влада створила дві достатньо відмінні польські меншини в цих країнах. У Білоруській РСР поляки розчинились серед місцевих білорусів і прибулих росіян і не могли навчатись у польських школах[538]. Замість того, щоб опановувати літературну польську чи білоруську мови, вони зазвичай вчили російську — мову соціального престижу. Як наслідок, у 1990-х рр., мабуть, лише один із десяти білоруських поляків розмовляв з родиною польською. Ситуація в Литовській РСР відрізнялась кардинально. Тоді як у Білоруській РСР польські школи було ліквідовано, в Литовській РСР поляки могли обирати між навчанням польською, російською або литовською мовами. Оскільки вивчити литовську мову для них було значно важче, ніж російську, що, крім цього, була також мовою влади в СРСР, поляки не надто прагнули записуватись до литовських шкіл. Таким чином, литовські школи та університети, відтворюючи й утверджуючи лінгвістичний поділ між балтійською та слов'янською мовними групами, створювали чіткий соціальний бар'єр між їхніми представниками і формували дві потенційно відмінні політичні еліти[539]. Попри те, що литовська мова була мовою політики в Литовській РСР, ледве кожен шостий поляк володів нею у 1989 р.[540].
Окрім того, в Білоруській РСР місцевий націоналізм був слабким, а повоєнна русифікація — успішною. Відповідно, місцеві поляки вважали русифікацію небезпечнішою, ніж місцевий націоналізм, і прихильно ставились до білоруської ідеї[541]. Також на відміну від представників титульної нації вони рідше вступали до комуністичної партії. Тому, з погляду Москви, поляки були найменш певною національністю в радянській Білорусі, тож після Другої світової війни їх треба було асимілювати. В Литві ситуація була іншою. Тут місцевий націоналізм був доволі сильним, а здобутки русифікації — мізерними. На відміну від поляків у Білорусі, поляки в Литві більше остерігалися місцевого націоналізму, ніж русифікації. Вони пам'ятали литовське правління у 1939–1940 рр., діяльність литовських посадовців під час німецької окупації в 1941–1944 рр., а після 1945 р. стали свідками часткової литовізації власних земель у межах, дозволених радянською владою. Поляки в Литві все ще розглядали литовців на своїх землях як зайд і ставилися до них ще більш неприязно, ніж до росіян[542]. Також у Литовській РСР поляки частіше за литовців вступали до комуністичної партії. У підсумку, тоді як поляки в Білоруській РСР вважались менш надійними, ніж титульна нація, поляки в Литовській РСР вважались надійнішими за литовців. І так було не тому, що перші сприйняли комунізм, а другі — ні. Просто литовці та поляки дійшли двох відмінних національних компромісів у Литовській РСР, а радянська влада могла використовувати одних проти інших.
Це потенційне протистояння між литовцями та поляками в Литовській РСР стало реальністю наприкінці 1980-х — на початку 1990-х рр., частково через плани литовських національних діячів і радянської влади, а до певної міри — випадково. Отримавши можливість самовираження, литовські національні діячі назвали литовських поляків «полонізованими литовцями», національну ідентичність яким мала повернути незалежна держава. Литовський закон про мови, що зобов'язував неурядові установи використовувати в своїй діяльності литовську мову, викликав занепокоєння серед поляків, які за інших умов могли б взагалі не помітити литовської незалежності. Нові проблеми з правописом польських прізвищ змусили людей думати, що польськість сама собою стала протизаконною. Наприклад, вони мали всі підстави очікувати, що земельна реформа дискримінуватиме тих, чиї претензії на землю базуватимуться на міжвоєнних польських документах. У 1990 р. місцеві поляки вважали, що метою литовського національного руху було змусити їх обрати між асиміляцією й еміграцією, що фактично було правдою[543]. Таким чином, у 1990 р., як і в 1940 р., литовська політика у Вільнюському регіоні майже не залишала можливості для політичного, а не лише етнічного ототожнення з литовською державою.
538
Winnicki Zdzislaw. Polacy na Bialorusi // Polityka narodowosciowa panstw Europy Srodkowowschodniej / Pietras Jacek, Czarnocki Andrzej (
539
Lakis Juozas. Ethnic Minorities in he Postcommunis ransformation of Lithuania // International Sociology, 10, 2 (1995). — p. 179–180. У 1953 p. 27 тис. учнів навчались у польськомовних школах чи вчили польську мову в інших школах. У 1987 р. їхня кількість скоротилась до 10 133 осіб. Blaszczyk Grzegorz. «Polacy na Litwie» // Przeglad Wschodni, 1, 1 (1991). — s. 156.
540
Eberhardt. Przemiany narodowosciowe na Litwie w XX wieku // Przeglad Wschodni, 1, 3 (1991). — s. 478.
541
Szayna homas. Ethnic Poles in Lithuania and Belarus // RAND Report, серпень 1993. — p. 35.
542
Kusmierz Jacek. Miedzy «wschodem» a «zachodem» // Przeglad Wschodni, 1, 3 (1991). — s. 512–513; Mroz Lech. Problemy etniczne w Litwie Wschodniej // Ibid. — s. 496; Szayna. Ethnic Poles in Lithuania and Belarus. — p. VII.
543
Senn Alfred Erich. Lithuania Awakening. — Berkeley: University of California Press, 1999. — p. 99; Popovski Vesna. National Minorities and Citizenship Rights in Lithuania, 1988–93. — Houndmills: Palgrave, 2000. — p. 132–133; Lossowski Piotr. The Polish Minority in Lithuania // Polish Quarterly of International Affairs, 1, 1–2 (1992). — p. 83; Kultura, 499 (1989). — s. 106–112; Chajewski. Polityka polska wobec Litwy wiatach 1989–1994. — s. 96; Gazeta Wyborcza, 27 вересня 1989 p. — s. 6.