У 1990–1991 рр. польські відносини з Литвою були кращими, ніж відносини з Російською Федерацією, Білоруссю й Україною. Водночас Польща не підписала з Литвою жодної міждержавної декларації, а непорозуміння щодо польської меншини так і не були розв'язані. Невдала спроба закласти правову основу для політичних відносин пізніше відіграла важливу роль. Хоча, як і в інших випадках, політика «двох напрямків» дала представникам польської влади змогу усвідомити страхи сусідів Польщі і зрозуміти, чому модерна польська держава могла сприйматись як спадкоємець імперіалістичного минулого[557]. Коли наприкінці 1991 р. польські східні сусіди здобули незалежність, суперечності з Литвою стали першочерговою проблемою. Після краху Радянського Союзу історичні суперечки за Вільнюс опинилися в центрі уваги литовської дипломатії. Як виявилось, польська підтримка Литви під час кризи була найменшим, на що розраховували литовські діячі, і недостатньою для того, щоб позбутися страху перед Польщею. А оскільки це був переважно страх польської культури, жодна політична ініціатива Варшави не могла допомогти в цьому. Попри польську політичну підтримку провідні представники литовської влади говорили про польський націоналізм та імперіалізм, а також про можливість польського нападу на Литву та її подальшого поділу між Росією та Польщею. Литовські політики вимагали, щоб Польща не лише порядно діяла в теперішньому, а й виправила минуле. У 1992–1993 рр. литовська вимога до Польщі вибачитись за «окупацію» Вільнюса у 1920 р. наштовхнулась на відмову обговорювати історію, а польська вимога надання політичних прав польській меншині в Литві викликала литовський протест проти втручання у внутрішні справи країни.
Ця ситуація продемонструвала обмеженість польської східної політики «двох напрямків» і визнання східних сусідів як рівних національних держав. Коли польські східні сусіди насправді стали національними державами, ця політика застаріла. Рівноправні національні держави повинні з однаковою повагою ставитись до національних історій інших, а також мати змогу самостійно проводити власну внутрішню політику попри протести сусідів. Відтак дискусії навколо питань історії та меншин вимагають інших правових приписів, ніж право націй на самостійне існування як незалежних держав, що в 1990–1991 рр. було загальноприйнятою основою польської східної політики. На початку 1992 р. Скубішевський запропонував для розв'язання цієї дилеми політику «європейських стандартів». Так само, як політика «двох напрямків» перебільшила силу націй на схід від Польщі і в такий спосіб допомогла їм здобути незалежність, так і політика «європейських стандартів» перебільшила чіткість європейських правових норм і в такий спосіб посприяла привнесенню їх до колишнього Радянського Союзу. Інакше кажучи, коли Польща мала справу з радянськими республіками, вона розглядала їх як національні держави; коли ж мала справу з пострадянськими національними державами — вона вбачала в них партнерів у європейській інтеграції. Така політика могла спрацювати лише за умови, коли саму Польщу сприймали не як спадкоємицю національних традицій, а як невід'ємну складову Європи.
Розділ 13
Європейські стандарти та польські інтереси
(1992–1993)
Перші рядки «Дипломатії і ловів» четвертої книги Міцкевичевого «Пана Тадеуша», славлять великі литовські Бєловєзькі ліси — традиційне місце полювання великих князів литовських. 8 грудня 1991 р. в мисливському будиночку вже в білоруській Біловезькій пущі Станіслав Шушкевич, Борис Єльцин і Леонід Кравчук поклали край шестидесятидев'ятирічній історії Радянського Союзу. Три лідери республік-засновниць Радянського Союзу оголосили, що СРСР більше не є суб'єктом міжнародного права. Розпад Радянського Союзу утвердив національні держави на просторі всієї колишньої Речі Посполитої. Російська Федерація, Україна, Республіка Білорусь і Литовська Республіка приєднались до Республіки Польща в новій Східній Європі. Що чекало на такі місця, як Біловезькі ліси, що об'єднували ці п'ять країн? Як на остаточну дезінтеграцію східного сусіда мала реагувати Польща, що до розпаду Радянського Союзу була головним противником будь-яких територіальних змін?
557
Пор.: Larrabee Stephen F. Eas European Security after he Cold War. — Santa Monica, Calif: RAND, 1993. — p. 11–12.