У 1989–1991 рр. польська «політика двох напрямків» виглядала утопічною (але виявилась дієвою), оскільки Польща намагалася встановити відносини з республіками Радянського Союзу тоді, коли мало хто міг подумати про розпад імперії. У 1992–1993 рр. уже «політика європейських стандартів» виглядала утопічною (але виявилась дієвою), оскільки використовувала привабливість західних інституцій тоді, коли не було жодного натяку на їхнє розширення. До 1993 р. Європейський Союз (ЄС) відмовлявся від розширення на схід. Позиція НАТО була не такою категоричною, але протягом цього періоду питання щодо розширення Альянсу в схід-ному напрямку також не розглядалось. Втім, передчуття Польщі щодо розширення західних інституцій було логічним продовженням її передчуття щодо розпаду Радянського Союзу. Після того як політика «двох напрямків» посприяла творенню національних держав у Східній Європі, політика європейських стандартів поліпшила відносини між ними.
Щоб зрозуміти причини запровадження політики європейських стандартів, спочатку слід поглянути на польські інтереси. По-перше, Польща була зацікавлена в тому, щоб проблеми зі східними сусідами не перешкодили її інтеграції із Заходом. У 1992–1993 рр. головним пріоритетом для урядів Польщі, що прийшли на зміну «Солідарності», стало приєднання до ЄС і НАТО[558]. Міністр закордонних справ Кшиштоф Скубішевський розумів, що проблеми зі східними сусідами можуть бути використані як аргумент проти вступу Польщі до цих організацій, і намагався запобігти цьому, якнайшвидше налагодивши відносини з ними. По-друге, Польща була зацікавлена зберегти на сході литовську, білоруську й українську національні держави, які могли б стати найкращим захисним муром проти майбутнього російського імперіалізму. Третім важливим моментом для Польщі був захист поляків у колишньому Радянському Союзі, більшість з яких мешкали в Литві, Білорусі та Україні. Хоча часом ставлення до поляків на сході відігравало головну роль у внутрішній польській політиці, в зовнішній воно послідовно відходило на другий план, поступаючись меті повернутися до Європи чи підтримати здобуття незалежності східними сусідами. Розв'язанню цих трьох питань (західна інтеграція, східна консолідація та захист меншин) мали сприяти міждержавні договори з Литвою, Білоруссю й Україною. Ці договори базувались на деклараціях, підписаних з радянськими республіками у 1990–1991 рр. під час політики «двох напрямків», і містили складову, яку польські дипломати назвали «європейські стандарти».
Під європейськими стандартами вони розуміли територіальну цілісність національних держав і захист культурних прав меншин. Не висуваючи жодних територіальних претензій до своїх східних сусідів, Польща очікувала, що вони натомість відмовляться від подібних претензій до неї. Прагнучи захистити права поляків, що проживали за кордоном як громадяни інших національних держав, Польща виступала проти спроб цих спільнот здобути територіальну автономію. Відповідно такі самі права було запропоновано національним меншинам у Польщі, а сама вона не приставала на будь-які територіальні сподівання з їхнього боку. Ці принципи й було покладено в основу переговорів. Визнання східних сусідів і підтвердження наявних кордонів не використовувались Польщею як важелі впливу під час обговорення питання про права польських меншин. На відміну від Західної Німеччини Польща одразу й беззастережно визнала наявні кордони.
Тут же стали очевидними три складові цього підходу. По-перше, це була політика, для якої першочерговими залишались держава та її громадяни, а не нація та її представники. Як казав Скубішевський: «Права меншин — це не особливі права, а радше права людини й засадничі свободи, які стосуються, зокрема, й представників національних меншин. Обов'язок держави — забезпечити повну рівність національних меншин із рештою громадян за допомогою цих прав і свобод. Ця рівність є рівністю в рамках держави й однаковими стандартами для всіх людей, незалежно від їхньої групової належності»[559]. По-друге, ця політика базувалась на міжнародному праві, а не на національному прочитанні історії. Скубішевський категорично заявляв: «Історія не є і не може бути чинником, що визначає сприйняття чи творення сьогоднішньої реальності»[560]. Політика європейських стандартів віддала перевагу не заступництву за ту чи іншу упосліджену меншину чи розгляду скарг на недоладно проведені кордони, а негайному й усебічному правовому порозумінню між державами в межах їхніх теперішніх кордонів. По-третє, це була політика добровільної європеїзації. Не чекаючи європейського втручання, Польща намагалася залагодити конфлікти до того, як Європа довідається про їх існування, й запровадити у Східній Європі європейські норми до того, як постане якась інша альтернатива[561]. Ідея полягала в тому щоб «переконати всіх наших східних сусідів у тому, що вони також повинні запровадити в своїх новопосталих державах певні європейські моделі та стандарти, які ми вважали найважливішими протягом останніх років». Головними серед них були «європейські стандарти щодо прав меншин»[562].
558
До 1993 р. Європейський Союз (ЄС) називався Європейська Спільнота. Щоб уникнути плутанини, я постійно використовуватиму абревіатуру ЄС. До 1992 р. про бажання Польщі приєднатись до НАТО вголос не говорили, відвертіше про це висловлювалися прем'єр-міністри Ян Ольшевський і Ханна Сухоцька, але не Скубішевський. Ще в 1991 р. (якщо не раніше) це питання стало предметом переговорів із західними партнерами.
561
Основні засади політики див. у: Sprawozdanie stenograficzne (14), 8 травня 1992 р. — s. 152–159; Skubiszewski. Polityka zagraniczna. — s. 274, 282, 299–308. Про погляди посла в 1992–1997 рр. див. також: Widacki Jan. Stosunki polsko-litewskie // Kultura, 602 (1997). — s. 46; Norkunas Zilvinas. Steering the Middle Course // Lithuania in the World, 4, 2 (1996) — p. 18–23; а промову наступного міністра закордонних справ Анджея Олеховського в: Sprawozdanie stenograficzne (20), 12 травня 1994 р. — s. 27.