Саме за таких обставин втілювалась польська політика європейських стандартів. Вона була ефективною не тому, що прагнула розв'язати ці історичні суперечки, а тому що вважала, що правове врегулювання має передувати спробам розібратися з історією. У який спосіб праву вдалося віднайти політичну підтримку на слизькому грунті історичних суперечностей? Українські національні діячі зазвичай походили з територій міжвоєнної Польщі, вони були свідками та добре знали про українсько-польський конфлікт під час Другої світової війни, а інколи були дітьми членів ОУН чи вояків УПА. Як стверджувалося в попередньому розділі, принцип «право вище за історію» став прийнятний для українських національних діячів завдяки зв'язкам із «Солідарністю» у 1980-ті рр., а з 1989 р. — завдяки співпраці з новою Польщею. Ті західні українці, що пам'ятали про криваві події 1940-х рр., водночас вважали, що дорога до європейського майбуття лежить через Польщу[569]. Серед українських учасників неофіційних контактів у рамках «третього напрямку» були майбутні голова комітету Верховної Ради України в закордонних справах, посол України в Польщі, радники першої адміністрації президента в незалежній Україні, голова міської ради Львова та перші два керівники Народного Руху України. Наприклад, Іван Драч, що очолював «Рух» до здобуття незалежності, а пізніше відповідав за політику щодо закордонних українців, безпосередньо перед проголошенням незалежності пояснив: «Ми хочемо йти польським шляхом. Ми знаємо, що дорога до Європи (і в цьому ми, певно, відрізняємось від Литви) справді веде через Польщу». Галичанин Дмитро Павличко, що пізніше очолив комітет Верховної Ради в закордонних справах, одразу після здобуття незалежності запевнив своїх товаришів з націоналістичного табору, що Польща змінилась: «Розпочалась абсолютно нова епоха»[570].
Підписаний у травні 1992 р. польсько-український договір не потребував і не приніс порозуміння щодо подій 1940-х рр. Після бурхливих дебатів щодо операції «Вісла» український парламент ратифікував цей договір 17 вересня 1992 р., в день, коли у 1939 р. Радянський Союз напав на Польщу. Завершуючи промову, Павличко переконував депутатів у тому, що, дозволяючи історичним суперечкам стати на перешкоді початку добрих міждержавних відносин, вони демонструють «низьку політичну культуру»[571]. Однак питання про те, хто має вибачитися за етнічні чистки 1940-х рр. поставало і далі: під час візиту польського прем'єр-міністра Ханни Сухоцької (нар. 1946 р.) до Києва в січні 1993 р. («Пане прем'єр-міністре, я не заявляла, що польський уряд засудить операцію «Вісла». Я лише сказала, що польський уряд об'єктивно пояснить її причини, й вимагаю того самого від вас, пане прем'єр-міністре, щодо жорстокого поводження з поляками на Волині, в Західній Україні»); під час візиту голови комітету Верховної Ради України в закордонних справах до Кракова в лютому того ж року («Ми ніколи не повіримо в брехню і наклеп, які радянські історики поширювали про УПА»); під час відвідин Перемишля послом України в Польщі («Ви не можете прирівнювати операцію «Вісла» до волинських подій»)[572]. Це добрий приклад того, як історичні дебати виявляють протилежність поглядів. Із цією думкою могли легко погодитись поляки, оскільки вважали, що волинські події були незрівнянно жахливішими, ніж операція «Вісла». Західні українці та представники «Руху» висловлювали своє занепокоєння становищем української меншини в Польщі, вимагали офіційних вибачень за примусове переселення українців у 1947 р., а в деяких важливих випадках виказували свої страхи щодо польського відродження у Львові. Водночас, віддаючи належне польській підтримці української незалежності і маючи надію, що договір із Польщею допоможе Україні повернутися до Європи, українські діячі вважали історичні питання менш важливими, ніж теперішня безпека держави[573]. Президент Леонід Кравчук розумів, що для України Польща — це шлях до Європи. На його думку, договір із Польщею, підписаний у травні 1992 р., зробив Польщу важливішим за Росію партнером України. Президент Валенса проникливіше, ніж Кравчук, зауважив, що договір був важливим і для третіх сторін[574].
569
Зауваження щодо Дмитра Павличка див. у: Голос України, 13 лютого 1992 р. — с. 5; розмова з Іваном Драчем, Київ, 27 травня 1997 р.
571
Шоста сесія Верховної Ради України дванадцятого скликання // Стенограма пленарного засідання Верховної Ради України, Бюлетень № 5 (Засідання 17 вересня 1992 р.). — с. 36–56.
572
Ханну Сухоцьку, Дмитра Павличка і Геннадія Удовенка цит. відповідно до: Gili Wladyslaw, Gili Norbert. Stosunki Polski z Ukraina w latach 1989–1993. — Torun: Marszalek, 1994. — s. 28; Kultura, 547 (1993). — s. 92–93; Zycie Przemyskie, 17 березня 1993 p. — s. 1, 3. Див. також: Голос України, 14 січня 1993 р. — с. 2.
573
Див. «Концепцію державотворення в Україні», прийняту на зборах Руху 4 грудня 1992 р.; також: Літературна Україна, 17 грудня 1992 р.; Kultura 528 (1991). — s. 80–81.
574
Голос України, 20 травня 1992 р. — с. 1–2; Варшавська радіостанція Radio Warszawa, 18 травня 1992 р. // FBIS-EEU [Foreign Broadcas Information Service, Daily Report. Eastern Europe], 19 травня 1992 p. — p. 8; Известия, 19 травня 1992 p. — c. 5 // Curren Diges of he Post-Sovie Press, 49, 20 (1992). — p. 24–25; Osadczuk Bohdan. Od Belwederu do Kamienca Podolskiego // Kultura, 538–539 (1992). — s. 140.