Уздовж осі Варшава — Київ — Москва насправді сталося щось екстраординарне. Визнавши Україну і підтвердивши український західний кордон, Варшава дала зрозуміти, що Польща має намір відігравати роль стабілізаційної сили в Східній Європі, а питання меншин не стане передумовою для втручання в українські справи. Цілком протилежною була політика Росії. Президент Єльцин дав зрозуміти, що українські кордони можуть бути переглянуті, а серед російської політичної еліти турбота про росіян із «близького зарубіжжя» в колишніх радянських республіках, стала нагальним питанням. Росіяни з Кримського півострова наполягали на приєднанні до Росії, а парламент Російської Федерації невдовзі проголосив Севастополь російським містом. Протягом 1992 р., першого року незалежності для обох країн, характер офіційних російських заяв щодо України змінився. Незвиклі сприймати Україну як окрему державу, спантеличені російські політики відмовлялися серйозно ставитись до української незалежності[575].
Наприкінці 1992 р. Кравчук почав схилятися до союзу з Польщею, спрямованого проти російського домінування в Східній Європі; союзу, який, можливо, Україна могла б забезпечити ядерною парасолькою завдяки арсеналу, що вона успадкувала від Радянського Союзу. На той момент Україна володіла більшим запасом ядерної зброї, ніж будь-яка інша країна, за винятком Сполучених Штатів і Російської Федерації. Навесні 1993 р. Україна запропонувала створити Балто-Чорноморський союз, основою якого стало б українсько-польське партнерство. Віддавна викохана українськими національними діячами ця ідея була не лише спробою врівноважити російську силу. Цей проект дав би змогу відшукати простір для маневру між російським домінуванням, що сприймалось як небажане, та європейською інтеграцією, що розглядалась як пріоритет на наступні десятиліття. Окрім того, цей проект відсилав до спільного польсько-українського досвіду в межах Речі Посполитої, яка, зрештою, була великою потугою між Західною Європою та Росією[576].
Як ми вже пересвідчились, польська дипломатія орієнтувалась на національну державу, тому посилання на Річ Посполиту було непереконливим. Провокації з боку Росії розглядались як небажана загроза польській державності, а інституційні зв'язки з Україною — як перешкода до інтеграції із Заходом. Польська політика була приязною до України, але далеко не настільки орієнтованою на співпрацю, як того хотів Кравчук. Польща справді змогла пояснити західним державам значення незалежної України для європейської стабільності та її сумніви щодо передачі ядерної зброї Росії. У квітні 1993 р. на зустрічі з президентом Сполучених Штатів Біллом Клінтоном ці питання порушували президент Лех Валенса та міністр закордонних справ Кшиштоф Скубішевський. Однак підтримуючи українську незалежність і розуміючи українські інтереси, Польща також виступала за ядерне роззброєння України. Вона погоджувалась на військову співпрацю з Україною, але за умови, що та не буде спрямована проти Росії. Таким чином, польська політика намагалась триматися рівновіддалено від російсько-українських суперечок, хоча Скубішевський і засудив територіальні претензії російського парламенту[577].
На початку 1990-х рр. Польща й Україна дуже залежали від російського енергопостачання. Польський міністр фінансів сказав, що його «лякає» ймовірний російсько-український конфлікт, який може обмежити постачання газу до Польщі. У серпні 1993 р. Польща також погодилась сприяти Росії в будівництві газопроводу до Західної Європи в обхід України. Майже в той самий час польська влада заарештувала майора українських спецслужб, звинувативши того в шпигунстві, Єльцин тимчасово погодився на розширення НАТО, а українці почали побоюватись російсько-польського союзу[578]. Наприкінці 1993 р. польсько-українські відносини загальмували не через національні суперечки щодо українсько-польського кордону, а через розбіжності інтересів щодо Росії. Це була докорінна зміна, адже з українсько-польською війною як прецедентом у переламні моменти української історії було покінчено, а на зміну їй прийшло засадниче порозуміння щодо геополітики в Східній Європі.
Після 1989 р. політика Польщі щодо Білорусі, попри суперечки щодо Вільнюса, була так само успішною, як і щодо України, попри історичні суперечки щодо подій у Галичині та на Волині у 1940-х рр. У 1991–1992 рр. білоруська закордонна політика залишалась непослідовною: міністр закордонних справ висував територіальні претензії до Литви, а спікер парламенту забирав ці слова назад. Міністр закордонних справ Петро Кравченко всіляко підтримував слабкий білоруський націоналістичний рух, що проголошував поляків у Литві білорусами, та вважав вилучення Вільнюса зі складу Білоруської РСР у 1945 р. помилкою, яку незалежна Білорусь має якомога швидше виправити[579]. Після успішного здобуття незалежності в 1992 р. білоруським націоналістам запаморочилось у голові, хоча вони не мали ані значної підтримки в суспільстві, ані досвіду в політиці. Серед них вирізнявся спікер парламенту Станіслав Шушкевич, білоруський патріот, який вірив, що для Білорусі краще буде інтегрувати білоруську національну державу в її теперішніх кордонах в європейські інституції. Тому він заспокоював литовців щодо територіальних претензій і розглядав Польщу як найдоступніший шлях до Європи[580].
575
Наприклад, див. підбірку заяв у: Піховшек В'ячеслав та ін. Росія, яку ми... — К.: Український незалежний центр політичних досліджень, 1996.
576
«Для зміцнення регіональної безпеки в Центральній і Східній Європі» // Посольство України в Республіці Польща, Варшава, 22 квітня 1993 р.; [Дмитро Павличко], «Oswiadczenie» // Kultura, 537 (1992). — s. 90–91. Див. також: Драч Іван. Політика: Статті, доповіді, виступи, інтерв'ю. — К.: Україна, 1997. — с. 197; Larrabee Stephen F. Eas European Security after he Cold War. — Santa Monica: Rand, 1993. — p. 19, 108–109; Kaminski Antoni, Kozakiewicz Jerzy. Stosunki polsko-ukrainskie. — Warszawa: PAN, 1997. — s. 30–31; Wilson. Ukrainian Nationalism in the 1990s — p. 177.
577
Реакцію на пакт див. у: Burant Stephen. Ukraine and East Central Europe // Ukraine in the World / Hajda Lubomyr (
578
Пізніше Варшава переглянула свою позицію й відмовилась від домовленостей із Москвою задля підтримки України. У 2000 р. польська енергетична політика була більш проукраїнською, ніж українська енергетична політика, але в 2001 р. таку позицію було важко сповідувати далі. На момент виходу цієї книги ці проблеми не були розв'язані, й вони залишаться головними питаннями європейської безпеки на десятиліття. Про побоювання щодо постачання газу див.: RFE Daily Report, 3 квітня 1992 р.; про українські енергетичні проблеми та закордонну політику див.: Toritsin Arkady. Political Economy and Foreign Policy in Post-Soviet Successor States: Doctoral dissertation. — Rutgers University, 1999. Про «антиукраїнський вчинок» див.: Burant Stephen. Polands Eastern Policy, 1990–1995 // Problems of Post-Communism, 43, 2 (1996). — p. 52. Про справу майора Лисенка див.: Burant. Ukraine and East Central Europe. — p. 55.
579
Про Кравченка див.: Gazeta Wyborcza, 28 липня 1997 p. — s. 16; Gorzkowski Jacek. Litwa // Europa Srodkowo-Wschodnia 1992 / Beylin Marek (
580
Про Шушкевича див.: Owsiannik Siergiej, Strielkowa Jelena. Wladza i spoleczenstwo. — Warszawa: Presspublica, 1998. — s. 64–96; про Литву див.: Gorzkowski Litwa. — s. 253.