Головна претензія Шушкевича стосувалась полонізації білоруських селян Католицькою Церквою. Польські священики правили служби польською мовою і прикрашали церкви польськими національними символами[581]. Кожен п'ятий із десяти мільйонів білорусів був католиком. Католицизм у Білорусі традиційно був польською вірою, хоча з католицьких родин вийшла також і переважна більшість визначних білоруських історичних діячів. Їхнім завданням було переконати католицьке населення в тому, що вони теж білоруси, а не поляки чи «тутейші». Католицькі священики мали великий вплив у Білорусі від часів Контрреформації.
В особливих умовах незалежної Білорусі відкритим залишалось питання вибору ідентичності римо-католиками: бути білорусом чи поляком. На початку 1992 р. Папа Іван Павло II стримував польських священиків[582]. Втручання Ватикана свідчило про те, що білоруські переживання насправді не стосувались національних меншин як таких. Хоча в Польщі було майже 215 тис. білорусів, а в Білорусі — 417 тис. поляків, головною проблемою було не те, що ці люди утворювали політичні спільноти чи висували контроверсійні вимоги. Питання полягало в тому, як католики визначатимуть себе у майбутньому. Як розумів цю ситуацію Шушкевич, Білорусь і білоруськомовне населення все ще перебували на стадії переходу від ранньомодерного до модерного політичного життя, про що ми говорили у першій і другій частині цієї книги[583].
Світські діячі могли допомогти подолати інші переживання патріотично налаштованих білорусів. Підписана в жовтні 1991 р. польсько-білоруська міждержавна декларація зменшила побоювання, що Польща претендуватиме на білоруські землі, й ознаменувала кінець білоруських претензій на польські території. Тим часом литовські дії пом'якшили білоруський реваншизм. Зокрема, литовські історики розпочали діалог зі своїми білоруськими колегами щодо спадку Великого князівства Литовського. Наслідком цих контактів стала ідея, що воно має двох різних спадкоємців: модерні білоруську та литовську держави. Інакше кажучи, литовці допомогли білорусам перейти від розгляду Великого князівства Литовського як великого, багатонаціонального, територіально розмитого утворення, що відповідало історичним реаліям, до такого трактування, що більш відповідало реаліям сучасного світу модерних держав, де держава є невеликою, мононаціональною й територіально поміркованою. Щоб не бути таким небезпечним у модерній міжнародній системі, білоруський національний міф мав стати менш правдивим щодо ранньомодерного світу. Хоча Велике князівство Литовське залишилось спільною відправною точкою для білоруських національних діячів, вони перестали вірити в те, що Вільнюс має увійти до складу Білорусі[584].
У 1992 р., одразу після здобуття Білоруссю незалежності, польська східна політика запропонувала їй важливий сусідський договір, що підтверджував наявні кордони та встановлював чіткі принципи щодо прав меншин. Ці пропозиції були прийнятні для всіх провідних гравців: ревізіоністського міністра закордонних справ Кравченка, розсудливого спікера Шушкевича та комуністичного прем'єр-міністра В'ячеслава Кебича. У квітні 1992 р., вже після підписання договору польський прем'єр-міністр Ян Ольшевський (нар. 1930 р.) зробив, здавалось би, безневинне зауваження, що «відносини між нашими країнами мають слугувати прикладом для відносин між іншими країнами в нашому регіоні»[585]. Тут дуже важливим був сам факт того, що Польща та Білорусь підтвердили свої кордони невдовзі після розпаду Радянського Союзу. Це дало Мінську змогу усвідомити максиму, що національні держави слід будувати та підтримувати в успадкованих кордонах, а також зрозуміти, що жоден вияв білоруського реваншизму щодо Литви не отримає польської підтримки. А для литовців це стало свідченням того, що Польща не претендує на всі втрачені у 1939 р. південно-східні землі. Найважливішим же стало повідомлення росіянам про те, що реваншистські тенденції не отримають жодної західної підтримки. Офіційно підтвердивши 93% своїх східних кордонів на середину 1992 р. (206 км з Росією та 428 км з Україною у травні і 605 км з Білоруссю у червні, після чого залишились не підтвердженими лише 91 км кордону з Литвою), Варшава дала чіткий сигнал про те, що вона не зацікавлена в експансії на схід. Таким чином, швидке підписання договорів із Україною та Білоруссю реалізувало східну програму «Культури».
581
Gawin. Ojcowizna. — s. 127–128; Bielen Stanislaw. Kierunki polityki wschodniej III Rzeczypospolitej // Patrzac na Wschod / Bielen Stanislaw (
582
Робив він це, визначаючи нові кордони єпархій, що мали відображати сучасні білоруські кордони, й призначаючи архієпископів, що були чутливішими до білоруських проблем.
583
На самому початку навіть виникла дискусія щодо національних меншин як таких. Див.: Народная газета (Мінськ), 4 січня 1992 р. — с. 1; 12 лютого 1992 р. — с. 1. Дані про білоруську меншину в Польщі в 1992 р. див. у: Eberhardt. Miedzy Rosja a Niemcami. — s. 131. Чисельність польської меншини в Білорусі подано відповідно до радянського перепису 1989 р. та білоруського перепису 1999 р.
584
Mihalisko Kathleen. Security Issues in Ukraine and Belarus // Central and Eastern Europe / Carp Regina Cowen (
585
Warszawa, Polska Agencija Presowa (PAP), 24 квітня 1992 p. // FBIS-EEU, 28 квітня 1992 p. — p. 15.