Примирення Польщі з Україною було феєричним. У середині 1990-х рр. антипольські настрої в українському суспільстві були майже відсутні. Звичайно, тоді як більшість поляків мали певне уявлення про Україну на основі контактів із Західною Україною, у більшості українців із Центру, Сходу та Півдня країни чітких поглядів щодо Польщі не було. Україна — країна розміром з Францію, з п'ятидесятьма мільйонами жителів і заплутаною історією національних страждань у XX ст. Жахливі національні конфлікти, розглянуті в розділах 8, 9 і 10, хоча й були надзвичайно важливими для західних українців, усе ж не зачепили приблизно 80% населення країни. Зрештою, чистки 1940-х рр. були подіями меншого масштабу, ніж голод 1933 р. та жахливі цивільні та військові втрати часів Другої світової війни. Водночас позитивний образ Польщі серед київської еліти був новою тенденцією, витоки якої легко простежувались у польській політиці. Також разючою була зміна поглядів серед західноукраїнських патріотів, занадто нечисленних для здійснення послідовної політики, але достатньо впливових, щоб саботувати політику, яка стосувалась їх безпосередньо. Праві, й навіть багато хто з крайніх правих, досить швидко переконались у тому, що Польща підтримувала українську незалежність[629].
1993 та 1994 рр. розчарували українського президента Леоніда Кравчука та його патріотичних радників, коли стало зрозуміло, що Польща не буде союзником України в прямому значенні цього слова та що посткомуністичні польські уряди (1993–1997 рр.) не мали чіткої позиції щодо того, кого варто вважати важливішим для Польщі: Україну чи Росію. Коли 1994 року Кравчука змінив Леонід Кучма, всі очікували, що Україна переорієнтується у своїй зовнішній політиці на Росію. Проте, так чи інакше, під час своєї першої каденції (1994–1999 рр.) Кучма продовжував зовнішню політику інтеграції до західних інституцій. Ідея інтеграції в ЄС була дуже популярною в Україні, ідея ж інтеграції в НАТО — дуже непопулярною; спочатку Кучма прилюдно підтримував першу, а потім, не наголошуючи на цьому, і другу[630]. До того ж, перехід влади від Кравчука до Кучми збігся з важливою зміною в американській політиці щодо України. У січні 1994 р. президенти США, Росії та України підписали тристоронню заяву про передачу ядерної зброї Україною Росії, володіння якою раніше унеможливлювало співпрацю США й України. Підтримка української державності стала обов'язковою складовою американської зовнішньої політики.
Того ж місяця (в січні 1994 р.) НАТО проголосила початок своєї програми «Партнерство заради миру». Створеному для того, щоб задовольнити вимоги східноєвропейських кандидатів на членство в НАТО та заспокоїти опонентів у Москві, йому не вдалось уповільнити дискусій щодо розширення Альянсу. Між тим у 1994 р. «Партнерство» дало Польщі змогу привернути до своєї східної політики увагу Заходу, який належно її оцінив. У рамках цієї програми Польща стала єдиним сусідом України, що запропонував останній військову співпрацю, найістотнішим результатом якої стало створення українсько-польського миротворчого батальйону. Цю ідею висунули в 1995 р., батальйон створили в 1997 р. і розмістили під командуванням НАТО в Косово в 2000 р. Першою важливою ініціативою українського президента Кучми, пов'язаною з Польщею, була підтримка польського членства в НАТО у червні 1996 р. У Варшаві він проголосив, що «ми розглядаємо НАТО не як оборонний союз, а як механізм колективної безпеки, що об'єднує демократичні країни'', наголосивши, що не вбачає «жодної загрози для України у зв'язку з розширенням НАТО''[631]. Польща натомість підтримала Хартію про особливе партнерство НАТО з Україною, схожу на ту, що була запропонована й Росії. Хартію «Україна — НАТО'' було підписано 9 липня 1997 р.[632] Наступного дня президент США Білл Клінтон привітав радісний натовп у Варшаві з нагоди майбутнього членства Польщі в НАТО.
Від 1995 р. польський та український президенти Кваснєвський і Кучма очолювали офіційне українсько-польське історичне примирення. Їхнім великим досягненням стала «Декларація про примирення'', підписана в Києві в травні 1997 р. Вона перераховувала злочини, вченені однією нацією щодо іншої, зокрема, операцію «Вісла» і терор на Волині, та наголошувала на необхідності взаємного вибачення[633]. Кваснєвський і Кучма також регулярно зустрічалися в історично важливих місцях, прагнучи символічно розплутати плетива пам'яті. Вони покладали вінки на цвинтарі у Львові, де поховані польські солдати, що воювали проти Західноукраїнської Народної Республіки в 1918–1919 рр.; відкривали пам'ятник українцям, ув'язненим у польському концентраційному таборі Явожно в 1940-х рр.; закладали пам'ятний камінь на екуменічному кладовищі в Харкові, де спочивають польські офіцери, замордовані за наказом Сталіна; присвячували меморіал українським воякам УНР, які загинули, захищаючи українську та польську незалежність у війні з більшовицькою Росією в 1919–1920 рр.
629
Про правих див.: Українська Республіканська Партія. — К.: Фонд демократії, 1996; Народний Рух України. — К.: Фонд демократії, 1996; Україна: Становлення демократії. — К.: Агентство Україна, 1997. — с. 292; Українська Національна Асамблея. — К.: Агентство Україна, 1998. — с. 23. Про українців загалом пор.: Nebozenko Wiktor. Ukrainska opinia publiczna o polityce zagranicznej // Polska w Europie, 15 (липень-серпень 1994 p.). — s. 159, та Golovakha Evhen, Kucheriv Ilko. NATO and Public Opinion in Ukraine // Political Portrai of Ukraine, 8 (1997). — p. 63. Аналіз див. у: Hrycak Jaroslaw. Jeszcze raz o stosunku Ukraincow do Polakow // Wiez, 473 (1993). — s. 15–32; Iwaniak Olga. Zamozniejsi kuzyni // Rzeczpospolita, 22 травня 1997 p. — с. 6.
630
Розмова з Антоном Бутейком, 9 березня 1999 р., Кембридж, Массачусетс; Політика і культура, 10–16 грудня 1999 р. — с. 10.
632
Kultura, 586–587 (1996). — s. 153–157; Kaminski Antoni, Kozakiewicz Jerzy. Stosunki polsko-ukrainskie. — Warszawa: Instytu Spraw Publicznych, 1997; Gili Wladislaw, Gili Norbert. Stosunki Polski z Ukraina. — orun: Marszalek, 1994. — s. 33; Rocznik Polskiej Polityki Zagranicznej 1995. — s. 123; Rocznik Polskiej Polityki Zagranicznej 1996. — s. 136; Rzeczpospolita, 26 березня 1997 p. — s. 7.
633
Текст див. у: Rzeczpospolita, 22 травня 1997 p. — s. 6. Див. також: День, 24 травня 1997 р. — с. 4; Наше слово (Варшава), 14 квітня 1996 р. — с. 2.