У XVI ст. скромна література Православної Церкви виглядала мізерною порівняно з протестантською та католицькою[187]. І перші, й другі спочатку намагались використовувати церковнослов'янську мову в школах і друкованих текстах в Україні, поки не зрозуміли, що зможуть донести власні ідеї лише польською. На відміну від своїх конкурентів, польська була водночас мовою спілкування та культури, придатною для пропаганди й прозелітизму. Використання польської мови священиками в Україні було не національним упередженням, а зброєю в боротьбі за душі. Прихильники церковнослов'янської відповіли на цей виклик. Костянтин Острозький, наймогутніший серед волинських князів, підтримав перше повне видання Біблії церковнослов'янською. Памво Беринда опублікував свій «Лексикон словенороський». Петро Могила заснував православний колегіум, який пізніше став Київською академією, де в навчанні використовувалась церковнослов'янська мова, хоча підручники були писані латиною, а практичні завдання виконували зазвичай польською. Змушені вивчати інші мови та класичну риторику й полеміку українські священики стали майстерними перекладачами церковнослов'янських текстів, що зробило їх дуже бажаними в Москві. Водночас вони розуміли, що польська мова якнайбільше відповідає їхнім потребам. Після 1605 р. більшість своїх полемічних трактатів православні священики написали саме польською (хоча титули, псевдоніми та лайка часто були візантійського походження); після 1620 р. вони почали записувати польською свої імена, а після 1640 р. польською в Україні писалася також і більшість офіційних документів; польською написав свій заповіт і Петро Могила, який помер у 1647 р.[188]
Важливою відповіддю місцевої православної ієрархії став проект унії з Римом. Покінчити зі східною схизмою було справою найвищої ваги для Рима ще від 1054 р.; для цього, не маючи універсального розв'язання проблеми, Католицька Церква організувала кілька локальних уній з Церквами інших обрядів. Після 1569 р. сприятливі політичні умови для подібної унії з'явились і в Речі Посполитій. Внаслідок розділу Московської та Київської митрополій у 1458 р. остання опинилась у складі Речі Посполитої. Після 1569 р. більшість цих православних земель потрапили до Польщі, а не до Литви. Унію з православними підтримали польські єзуїти, такі як Пьотр Скарга (1536–1612); її можливість обстоювали у Римі папські емісари, зокрема Антоніо Посевіно; палким прихильником унії з міркувань і релігії, і безпеки був король Зигмунт III. Однак це зовсім не була інтрига Рима чи Варшави. Берестейська унія 1596 р. вийшла з лона православ'я, оскільки в такий спосіб єпископи намагалися зберегти свою Церкву, тим більше, що Константинопольський патріархат дискредитував себе очевидною залежністю від османської влади, а новий Московський патріархат був заснований сумнівним шляхом. Єремія II, Патріарх Константинопольський і найвища особа Православної Церкви, побував в'язнем і Стамбула, і Москви. Змушений підвищити Московську митрополію до рівня патріархату, Єремія проїздив українськими землями Польщі у 1588 і 1589 рр., скликаючи щороку в Бересті синоди, що підготували унію Православної та Католицької Церков, проголошену в Речі Посполитій у 1596 р.[189]
Опоненти мали підстави вбачати у Берестейській унії спробу знищити Православну Церкву в Речі Посполитій. Однак православні єпископи, які запропонували й уклали унію, вірили, що, приєднуючись до Католицької Церкви, вони збережуть свій східний обряд, а натомість отримають статус рівного з нею. Ватикан розцінював унію як один із кроків до подолання схизми за допомогою локальних угод. Отже, король Зигмунт III мав рацію, коли говорив, що «грецькою вірою», яку він зобов'язаний захищати, було уніатство як єдиний і легітимний наступник Православної Церкви Речі Посполитої. Унійна політика заохотила до співпраці протестантів (тепер невеликої меншості порівняно зі зрослою Католицькою Церквою) та православних (чия Церква припинила легальне існування в Речі Посполитій). За часів кризи кінця XV — початку XVI ст. протестанти почали симпатизувати православним через їхню релігійну доктрину та практику, а також із міркувань політичного виживання. Найвідомішим опонентом Берестейської унії був Костянтин Острозький, волинський князь, який видав Біблію церковнослов'янською мовою. Озброєний аргументами з протестантських джерел (наприклад, таким, що папа — це антихрист), Острозький використовував інституції Речі Посполитої, щоб не допустити унії[190].
187
Febvre Lucien, Martin Henri-Jean. The Coming of the Book. — London: Verso, 1976, [1958]. — p. 201–203, 248–332; Исаевич Ярослав. Преемники первопечатания. — М.: Книга, 1981. Щоб відчути, наскільки гострими були дебати в Польщі перед 1596 р., див.: Frick David. Polish Sacred Philology in the Reformation and Counter-Reformation. — Berkeley: University of California Press, 1989. Відомий один випадок, коли протестанти використали церковнослов'янську для перекладу Біблії: Frick David. Szymon Budny and the Church Slavonic Bible // Language, Literature, Linguistics / Flier Michael, Karlinsky Simon (
188
Martel Andre. La langue polonaise dans les pays ruthenes. — Lille: ravaux e Memoires de l'Universite de Lille, 1938. — p. 58–66, 142, вся книга варта уваги щодо даного питання; див. також: Sevcenko Ihor. Byzantium and he Slavs. — Cambridge, Mass.: Ukrainian Research Institute, 1991. — p. 170, 670. Уніатська Церква насправді повільніше запроваджувала польську мову, ніж православна. Польська почала домінувати в документах Уніатської Церкви від 1650 р. й зберігала свій вплив до 1800 р. Детальніше див. таблицю 1 на с. 132.
189
Гудзяк Борис. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії. — Львів: Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 2000. — с. 273–303 і далі; Halecki Oskar. From Florence o Brest. — New York: Archon Books. — p. 223–286, 423–433; Коялович M. O. Литовская церковная уния. — т. 1. — СПб, 1859. — с. 166–168.
190
Про способи див.: Frick David. Meletij Smotryckyj. — Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1995. — p. 181–192; Thompson Francis. Meletius Smotritsky and the Union with Rome // Four Hundred Years / Groen Bert, Bercken Wil van den (