Адаптувавшись до культурних принад західного християнства під час Реформації, українські священики зіткнулись у Московії з державою та Церквою, що мали слабкі культурні зв'язки з Візантією; яку та хотіла вособлювати. Хоча київські священики ніколи раніше не вважали Москву центром православ'я, вони швидко призвичаїлись до нової політичної ситуації другої половини XVII ст., забезпечивши кадрами Никонівську модернізацію Православної Церкви, а пізніше й реформи Петра I. Після Андрусова українські священнослужителі намагалися заручитись підтримкою свого нового суверена, переписуючи історію Московії так, щоб поєднати Церкву та державу й надати гідності власній позиції. Їхня співпраця з московською династією була пов'язана з винайденням російської історії. Один із українських священиків вигадав ідею «перенесення» київського князівського столу до Москви, що пізніше вплинула на російський національний міф та історіографію. У 1670-х рр. професори Київської академії виступали ідеологами нового режиму. Такими чином, приєднання Східної України привело до практичного переходу від обмеженого географічного та політичного поняття Росії як території Московії до імперської ідеї Росії як Великої (Московії), Малої (України) та Білої Русі (Білорусі)[210]. З часом ці політичні концепції, що розвинулись у ранньомодерний період, набудуть нового значення в модерну добу націоналізму.
Російська імперія, яка після 1721 р. стала називатись Московія, насправді включала дві дуже різні України. Як ми вже бачили, Україна Лівобережна (на схід від Дніпра) потрапила під російський контроль за Андрусівським перемир'ям у 1667 р. Гетьман Іван Мазепа (1639–1709) та його наступник у вигнанні Пилип Орлик (1672–1742) намагалися зберегти автономію своєї Лівобережної Гетьманщини за допомогою традиційних союзів з іноземними силами. За своїм цивілізаційним та освітнім походженням обидва були людьми Речі Посполитої і представляли старшину, свідомо сформовану на зразок польсько-литовської шляхти. Коли Петро I не зміг захистити Україну під час війни зі шведами, Мазепа разом із деякими козацькими старшинами розцінив умови Переяславського договору порушеними і почав обдумувати давню ідею Гадяцької угоди з Річчю Посполитою[211]. Проте момент для союзу з Польщею-Литвою вже минув. Перемога Московії над шведськими союзниками Мазепи під Полтавою у 1709 р. означала кінець автономної Гетьманщини та початок повної інтеграції козацької старшини до нової російської держави; інтеграції, що тривала майже два століття до моменту, коли Російська імперія здобула Правобережну Україну.
Ця частина України (на захід від Дніпра) дісталась Росії після трьох поділів Речі Посполитої у 1772, 1793 та 1795 рр. У нових царських Волинській, Подільській та Київській губерніях майже 10% населення складала польська шляхта, 10% — євреї, а решту — переважно україномовні селяни. Після повстання 1830 р. російська влада позбавила більшу частину польської шляхти привілеїв, перетворивши її (у правовому аспекті, тоді як соціально — не зовсім) із бідних шляхтичів на бідних селян. В Україні ця зміна посприяла ще дальшому перетворенню «поляків» на «панів» двома шляхами. Єдиними, хто уник цього здекласування, були великі землевласники, що представляли в Україні польськість. Тим часом дрібні шляхтичі, позбавлені свого статусу, переймали українську мову та культуру[212]. Занепад старих земельних звичаїв також дав магнатам змогу відбирати у своїх бідніших (польських!) співвітчизників їхні землі; поява ж російської влади уможливила опору на російську армію для придушення українських селянських повстань. У 1839 р. Уніатську Церкву переважно поглинуло російське православ'я, що розділило Україну на православну більшість та дуже незначну католицьку меншість. Уніатська Церква вижила лише в Холмській єпархії на Волині й лише до 1875 р.: тут ситуація була складнішою, а уніатські українські землевласники ототожнювали себе радше з католицькими польськими шляхтичами, ніж з православними селянами та росіянами.
210
Bushkovitch Paul. Religion and Society in Russia. — Oxford: Oxford University Press, 1992; Харлампович K. B. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. — Казань: Издание Книжного магазина М. А. Голубева, 1914. Щодо спеціального прикладу впливу українського священика на російську історіографію див.: Keenan Edward. he Kurbskii-Groznyi Apocrypha. — Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1971. — p. 21–44.
211
Субтельний Орест. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. — К.: Либідь, 1994. — с. 25. Див. також: Kohu Zenon. Ukrainian Nationbuilding // Concepts of Nationhood / Banac, Sysyn. — p. 566–567.
212
Бовуа Даніель. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом і українськими масами (1831–1863). — К.: ІНТЕЛ, 1996. — с. 65–140.