Повстання 1863 р., таке важливе як поворотний національний момент на литовських та білоруських територіях Російської імперії, мало позначилось на підросійській Україні. Поки десятки тисяч польських і литовських шляхтичів воювали в Центральній Польщі та Литві, в Україні польські землевласники співпрацювали з російською владою[213]. У Литві шляхта боролася за відродження інституцій та традицій Великого князівства Литовського — річ неможлива в Україні, яка не мала подібних традицій. Тоді як литовські та білоруські селяни брали участь у сутичках на теренах колишнього Великого князівства Литовського, українські селяни були готові видавати шляхетських змовників царській поліції або навіть воювати проти них. Російські генерали намагались представити повстанців як поляків, що хотіли закріпачити українське селянство. Проте поки ще зарано говорити про чітке розмежування між модерними польською та українською націями. Найуспішнішим польським генералом під час повстання 1863 р. в Україні був Едмунд Ружицький, волинські солдати якого звали його «батьком» а в бій ішли, співаючи українських пісень[214]. Мова ще не була лінією поділу між націями, а повстання висувало радше політичні, а не етнічні цілі, і частина волинської шляхти була готова померти за ідею відновленої Речі Посполитої.
Однак з вагомих економічних та соціальних причин участь у повстанні 1863 р. і шляхти, й селян обмежувалась північним кордоном України станом на 1569 р.[215] На Правобережжі політична та соціальна система, що викликала масові бунти XVII ст., була консолідована місцевою польською владою у XVII ст.[216] І хоча селянські повстання, пам'ятно описані українським поетом Тарасом Шевченком, вибухали й надалі, їхні масштаби невідомі. Російська влада та примітивна аграрна економіка, успадкована від Речі Посполитої, утворили у XIX ст. величезну прірву між жменькою польських магнатів та масою українських селян. Кріпаки отримали особисту свободу 1861 року, але не могли легко забезпечити себе землею для виживання. Їх було неважко переконати в тому, що повстанці 1863 р. знову хотіли їх поневолити. У 1900 р. лише до 3% населення російських Волинської, Подільської та Київської губерній назвали польську своєю першою мовою. На цей час майже 4 тис. польських родин володіли такою ж кількістю землі, як і три мільйони колишніх кріпаків[217].
Ці правобережні території, де шляхта була польською, не були «Україною» в російському розумінні протягом більшої половини XIX ст. Для росіян «Україна» розташовувалась радше на лівому березі Дніпра й була включена до складу імперії в 1667 р. Найперші прояви українського патріотизму російськими підданими у 1820–1830-х рр. бачимо саме на Лівобережжі, вони йшли з нового університету в Харкові. Пізніше українці вважали харківське відродження містком між ліквідованою Гетьманщиною, старшина якої була цілковито інтегрована імперією на 1785 р., та Російською імперією, що почала модернізуватись після Кримської війни (1853–1856). Це відродження розглядалось як яскравий світоч за «темних часів» політичної неспроможності. Утім, така модерна політична схема потребує важливих застережень. Новизна харківського відродження полягала не в увазі до української культури, а радше в ототожненні ним української культури з українськими землями. В широкому розумінні українська культура була основою Російської імперії, забезпечуючи її засадничими міфами, народними піснями, казками і навіть освіченими чиновниками. Протягом понад століття після проголошення Російської імперії у 1721 р. з українців вийшло багато її видатних архітекторів, апологетів і шукачів пригод. Лише у 1820-х рр. ця українська традиція імперської служби почала давати тріщини і ставити дилеми перед представниками української культури. Чіткіше окреслені ідеї про офіційну національність змушували українців обирати між державною службою та власними уподобаннями; тим часом нові західні ідеї етнічного патріотизму надали підстави для ідентифікації з українським народом. Якщо не входити в деталі, українська еліта служила царям настільки довго, наскільки вона була бажаною в столиці імперії, яка дозволяла різні трактування Росії; критичний момент настав тоді, коли Україні накинули вужчі ідеї Росії[218]. Тому Кримська війна позначає не лише зміну в російському ставленні до України, а й зміну в українському ставленні до Росії.
213
Бовуа Даніель. Битва за землю в Україні 1863–1914. Поляки в соціо-етнічних конфліктах. — К.: Критика, 1998. — с. 21–31.
216
Баранович А. И. Магнатское хозяйство на юге Волыни в XVIII в. — М.: Академия наук СССР, 1955. — с. 105–166.
217
Бовуа. Битва за землю. — с. 61–65, 93. Про історичну візію Шевченка див.: Грабович Григорій. Поет як міфотворець: семантика символів у творчості Тараса Шевченка. — К.: Критика, 1998; проникливою є також праця: Забужко Оксана. Шевченків міф України. — К.: Абрис, 1997. — с. 97–142.
218
Saunders David. he Ukrainian Impac on Russian Culture, 1750–1850. — Edmonton: CIUS, 1985.