В середині XIX ст. до лівобережного захисного патріотизму додалось романтичне почуття провини окремих правобережних поміщиків, що стало причиною формування у Києві народницького руху з елементами національного характеру. Багато киян, часто польського походження, намагалися донести політику до українського селянства. Київ був польським за культурою й залишався загадкою для росіян протягом двох століть після його інкорпорації до складу Росії[219]. Царські чиновники не могли дійти згоди стосовно того, чи народництво було для них корисним (бо пробуджені українські селяни могли усвідомити свою російськість), чи шкідливим (бо українські діячі часом були польського походження)[220]. Після повстання 1863 р. українська діяльність розглядалась як частина ширшої польської змови. Валуєвський циркуляр 18 липня 1863 р., відомий своєю підтримкою поглядів про те, що української мови «не було, нема й бути не може», звинувачував поляків у її пропаганді[221]. Росіяни пізно зрозуміли, що Україна може бути нацією окремою і від Польщі, і від Росії, а одразу після усвідомлення категорично заперечили цю можливість. Емський указ 1876 р., який забороняв видання та ввезення будь-яких українських текстів, свідчив про модерне ототожнення мови з національністю та розуміння того, що українці можуть бути нацією. В останній чверті XIX ст. панівною стала ідея про те, що Росія була єдиною нацією, а всі східні слов'яни були росіянами[222].
Саме тоді українська ідея російських підданих отримала відгук в іншій імперії. Вірші Тараса Шевченка (1814–1861) читали і в Росії, і в австрійській Галичині. Шевченко був надзвичайною особистістю: селянський син, що бачив Вільно та Варшаву, кріпак-художник, якого задля його мистецтва викупили з неволі його шанувальники з Санкт-Петербурга, поет свободи, що усталив граматику та зробив вишуканою сучасну українську літературну мову[223]. Після скасування в рік Шевченкової смерті кріпацтва його досягнення проклали шлях модерній українській політиці, де культура була теоретично та практично поєднана з селянством. Після 1876 р. російські піддані перенесли розмаїття модерної української політики до Австрії. Михайло Драгоманов (1841–1895), найвпливовіший український політичний діяч, подався до Львова після того, як втратив університетську посаду в Києві у 1876 р. Михайло Грушевський (1866–1934), найбільший український історик, переїхав до Львова з Києва після запрошення Львівського університету в 1894 р. В'ячеслав Липинський (1882–1931), найвизначніший український політичний теоретик, емігрував до австрійської Галичини у 1908 р. До цього переліку також входить і Дмитро Донцов, найвідоміший український націоналіст, ідеї якого, втім, були прийняті в Галичині XX ст., що від останньої чверті XIX ст. вже сприймала модерну націю як даність.
Як українська ідея перетворилась на модерну національну політику і чому саме в Австрії? Спочатку видається, що польське домінування в австрійській Галичині було в більшій безпеці, ніж у російській Україні. Частина Речі Посполитої, захоплена Австрією згідно з поділами 1772 і 1795 рр., відома як «Галичина та Лодомерія», була батьківщиною понад 2 млн східнослов'янських селян. Місцевим панівним класом були католики-поляки, тому Галичина залишалась під контролем польських землевласників. Хоча поляки становили більшість у західній її частині, де найбільшим містом після його інкорпорації в 1846 р. був Краків, а українці були більшістю на її сході, де найбільшим містом був Львів, Галичина складала одну провінцію. В останній чверті XIX ст. населення Західної Галичини було приблизно на 88% польським і на 7,5% єврейським, зі жменькою німців та східних слов'ян. З іншого боку, населення Східної Галичини було приблизно на 65% українським, 22% польським і 12% єврейським. Ці пропорції залишалися незмінними до Першої світової війни[224]. До становища галицьких євреїв ми ще повернемось. Наразі наша мета — побачити витоки української політики.
Хоча спочатку австрійські земельні реформи не надто покращили долю українських селян, реформи релігійні мали велике потенційне значення. У 1774 р. імператриця Марія Терезія змінила назву Церкви з «Уніатської» на «Греко-Католицьку», зрівнявши її в правах із Римо- та Вірмено-Католицькими Церквами. У 1775 р. вона відкрила 14 місць для греко-католиків у духовній семінарії при церкві Св. Варвари у Відні («Барбареум»). Її наступник, Йозеф II, у 1783 р. заснував у Львові Генеральну духовну семінарію для греко-католиків, а у 1784 р. відкрив у місті університет. У 1787–1809 рр. в університеті діяв Руський інститут для греко-католиків, які не знали латини настільки добре, щоб відвідувати регулярні курси[225].
221
Тексти циркуляру та указу див. у: Магочій Павло Роберт. Історія України. — К.: Критика, 2007. — с. 320–321.
224
Rosenfeld Max. Die polnische Judenfrage. — Vienna: L?wit, 1918. — s. 68; Bushko Jozef. he Consequences of Galician Autonomy after 1867 // Polin, 12 (1999). — p. 86; Grodziski Stanislaw. he Jewish question in Galicia // Polin, 12 (1999). — p. 62.
225
Возняк Михайло. Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії. — Львів: Діло, 1924. — с. 6–14.