Щойно ми говорили про прямі паралелі. Але далі ми побачимо, що деякі чинники, які полегшують розуміння результатів особистісних криз і які водночас не можна перенести безпосередньо на загальнонаціональні кризи, однаково слугують корисними метафорами, що вказують на чинники, пов'язані з загальнонаціональними кризами. Наприклад, терапевти визнали корисним визначення такої властивості індивідів, як сила Его. Нації не мають психологічної сили Его, але це поняття підводить нас до спорідненого поняття, важливого для країни, а саме до національної ідентичності. Схожим чином індивіди часто виявляють, що їхня свобода вибору під час подолання кризи обмежена суто практичними рамками, наприклад, відповідальністю за виховання дітей або посадовими обов'язками. Звісно, країни такими рамками не обмежуються. Але далі ми побачимо, що їхня свобода вибору стримується іншими причинами, наприклад, геополітичними рамками та національним багатством.
Окрім того, порівняння з особистісною кризою яскравіше висвітлює ті риси загальнонаціональної кризи, яким бракує аналогії з кризами особистісними. Серед таких характерних рис слід назвати той факт, що країни мають своїх лідерів, а індивіди — ні, тому питання щодо ролі керівництва постають регулярно під час загальнонаціональної кризи, але не кризи особистісної. Серед істориків точилися й досі точаться дебати про те, чи дійсно видатні лідери здатні змінити хід історії (часто такий підхід називають принципом «Великої людини»), чи результат історичного розвитку буде однаковим за будь-якого лідера. (Наприклад, чи почалася б Друга світова війна, якби Гітлер загинув у автокатастрофі 1930 року, яка мало не вкоротила йому віку.) Країни мають свої політичні та економічні інституції, а індивіди — не мають. Подолання загальнонаціональної кризи завжди потребує взаємодії між групами та ухвалення рішень у загальнонаціональному масштабі, а індивіди зазвичай приймають рішення щодо подолання кризи самостійно. Загальнонаціональну кризу можна подолати як за допомогою насильницького перевороту (наприклад, у Чилі в 1973 році), так і шляхом мирної еволюції (як в Австралії після Другої світової війни); але окремі індивіди насильницьких переворотів не влаштовують.
Саме завдяки цим аналогіям, метафорам і розбіжностям я вважаю порівняння національних криз із кризами особистісними корисним для людей, зокрема для моїх студентів з Каліфорнійського університету, адже це може допомогти їм зрозуміти причини виникнення загальнонаціональних криз і способи їх подолання.
Вивчаючи цю книгу, читачі й рецензенти іноді поступово з'ясовують, що тематика та способи її висвітлення в ній не такі, яких вони очікували чи на які сподівались. Якими ж є тематика та способи її висвітлення в цій книжці і які теми та способи їх висвітлення я до неї не включив?
Ця книга є наративним розвідувальним дослідженням криз і вибіркових змін, що відбулися в сімох сучасних країнах, стосовно яких я маю великий особистий досвід і які розглядаються в перспективі вибіркових змін для подолання особистісної кризи. Це такі країни, як Фінляндія, Японія, Чилі, Індонезія, Німеччина, Австралія та Сполучені Штати.
А тепер розглянемо по черзі кожне з цих слів і кожну фразу.
Ця книга є порівняльним дослідженням. Її сторінки присвячуються розгляду не якоїсь однієї країни. Натомість у ній ідеться про сім країн, що їх можна порівняти між собою. Авторам науково-популярної літератури доводиться обирати між презентацією досліджень поодиноких типових прикладів та порівнянням численних прикладів із практики. Кожен із цих методів має свої переваги та обмеження. Звісно, у виданні такого обсягу можна подати дуже багато інформації щодо якогось конкретного практичного випадку, але саме порівняльні дослідження забезпечують перспективу та виявляють проблеми, які могли б і не проявитися під час дослідження якогось одного типового прикладу.
Історичні порівняння змушують ставити запитання, які навряд чи можуть виникнути під час дослідження одного типового випадку: чому конкретний тип події спричинив в одній країні результат R1, а в іншій країні дав абсолютно інший результат R2? Наприклад, в однотомних історичних виданнях про громадянську війну в Америці, які я полюбляю читати, автори можуть присвятити шість сторінок наслідкам битви під Геттісбергом, але забувають дати відповідь на таке запитання: чому, на відміну від аналогічних подій в Іспанії та Фінляндії, Американська громадянська війна завершилася тим, що переможці зберегли життя переможеним? Дослідники певних подій у певній країні часто звинувачують авторів порівняльних досліджень у примітивізації та поверховості викладення, а ті, у свою чергу, так само часто закидають своїм опонентам нездатність висвітлити питання в ширшій перспективі. Точку зору вчених, які займаються порівняльними дослідженнями, влучно передає такий саркастичний вираз: «Ті, хто займається дослідженням лише однієї країни, закінчують тим, що не можуть зрозуміти жодної». Пропонована вам книга є порівняльним дослідженням з усіма притаманними йому перевагами та обмеженнями.
Оскільки обсяг цієї книги «розподілено» між сімома країнами, я з сумом усвідомлюю, що розповідь про кожну з цих країн має бути стислою. Сидячи за робочим столом, я повертаю голову й бачу позаду себе на підлозі кабінету десяток стосів із книг та газет, кожен — до п'яти футів заввишки, і в кожному — матеріал для одного розділу. Мені було надзвичайно болісно міркувати над тим, як ущільнити п'ять вертикальних футів матеріалу про повоєнну Німеччину до одного розділу на 11 тисяч слів. Скільки ж довелося викинути! Але таке ущільнення має і свої переваги: воно дає змогу читачеві порівняти великі проблеми повоєнної Німеччини із проблемами інших країн, не відволікаючись при цьому на різні цікаві подробиці, винятки, всілякі «якщо» та «але». Для читачів, що хотіли б отримати більш детальну інформацію, наприкінці книги розміщено список використаної літератури — книг і статей, присвячених дослідженню окремих практичних прикладів.
Стиль презентації матеріалу цієї книги — наративний. Це традиційний стиль істориків, що сягає корінням започаткування історії як наукової дисципліни такими грецькими авторами, як Геродот та Фукідід понад 2400 років тому. Термін «наративний стиль» означає, що аргументація подається у вигляді прозового тексту, без формул, числових таблиць, графіків і статистичних викладок та стосується лише невеликої кількості досліджуваних практичних прикладів. Цей стиль може контрастувати з новим потужним кількісним методом викладення в сучасних соціологічних дослідженнях, де рясно використовуються формули, гіпотези, таблиці з різними даними, графіки та масштабні вибірки (тобто результати досліджень численних практичних прикладів), які роблять можливою перевірку статистичної значущості.
Я мав змогу оцінити потужність сучасних кількісних методів. Ними я користувався у статистичному дослідженні 73 Полінезійських островів[1], щоб дійти висновків, які не можна було б отримати надійним шляхом за допомогою описової розповіді про знеліснення на кількох островах. Я також був співредактором книги[2], в якій деякі з моїх колег вправно використовували кількісні методи для вирішення питань, які до того безуспішно намагалися вирішити в своїх дебатах історики, що користувалися наративними методами, наприклад, яку роль — позитивну чи негативну — відіграли воєнні завоювання Наполеона та політичні катаклізми в подальшому економічному розвитку Європи.
Спершу я хотів було застосувати в цій книзі сучасні кількісні методи й навіть присвятив цьому багато місяців роботи, але зрештою зрозумів, що реалізацію такого завдання доведеться залишити для якогось наступного проекту. А в цій книзі натомість шляхом наративного дослідження визначити гіпотези та перемінні величини, які надалі можна буде перевірити за допомогою кількісного дослідження. Моя вибірка з семи країн надто обмежена, щоб на її підставі можна було робити статистично значущі висновки. Треба буде ще чимало попрацювати, щоб «операціоналізувати» мої описові якісні поняття на кшталт «успішного подолання кризи» та «об'єктивної самооцінки», тобто перетворити ці вербальні концепції на величини, які можна обчислити в цифрах. Тому ця книга становить наративне дослідження, яке, сподіваюся, слугуватиме стимулом для подальшої кількісної перевірки.
1
Barry Rolett and Jared Diamond. Environmental predictors of pre-European deforestation on Pacific Islands. Nature. 431: 443-445 (2004).
2
Gabriel Almond, Scott Flanagan, and Robert Mundt, eds. Crisis, Choice, and Change: Historical Studies of Political Development. (Little, Brown, Boston, 1973).