(Я тут же розумію всю бездушність своєї фрази). Щоби хоч якось згладити, кажу:
— Та й не збуджують мене чорнявчики-мауглі. Воно то, звісно, естетично уявляти собі смагляву спину з розпущеним аж до сідниць волоссям… Але нє. Не моє.
Друг— світлорусявець сумно посміхається.) -І все-таки, як добре, шо тоді я не пішла проколювати носа до тих панків у Джокджа-карті. Бо був би вже хантимансійськ мені. А як, до речі, Джоді?
— Вона здала аналізи. Ніби негативна. Але там інкубаційний період мінімум три місяці -тож перевірятиметься ще раз.
Ми мовчимо якийсь час. Чути клацання годинника. Уоu never know [8].
— Знаєш, вона таки героїчна, — каже мій друг. — Не повернулася відразу в Канаду, лишилася там.
— Чого?! Вона ж і так збиралася! Невже так приросла до місця?
— Ні. Просто вона поставила собі за мету знайти всіх тих, із ким Тегу міг мати контакти і попередити їх…
— Божевільна! Там же всі всіх знають!
— Так, я ж кажу — героїчна. І знаєш, що страшно?
— Що?
— Четверо з п'яти, про кого вона взнала в першу чергу, вже мертві.
— О Боже…
— А в іще одної дівчинки на наступному тижні мало би бути весілля.
— М-да.
— Уявляєш: тобі 25, ти збираєшся заміж, все в житті здається, нарешті, налагоджується, і тут — раз! Іди здавай аналізи.
— Не уявляю.
— А ще їй його сім'я погрожувала і все таке. Але вона продовжує. Якби тобі захотілося зробити матеріал про справжнє життя Джокджакарти — брудне, нічне і приховане — приїзди на Яву. Джоді все ще продовжує.
— Продовжує що?
— Свої рейди. Тут все, як у найтрешовішому кіно: карлики-сутенери, трансвестити, бандюки…
— Чого? До чого тут Джоді?
— Тегу. І його борги. В потворного карлика він поназичав більше за все.
— Гроші на лікування?
— Вже потім. А спершу на наркотики.
— Цікаво, чи платив він за секс. Зажди було цікаво, чи платять красиві люди за кохання. І чи були в нього чоловіки.
— Цього я тобі не скажу. Я не знаю. Знаю тільки, що боргів до біса. І що Джоді всі їх хоче повернути.
— Боже… Вона свята.
— А ще вона придумала лотерею.
— Га?
— Таку, з тестом на СНІД. Щоби кожен, хто пройде тестування, отримував картонку. Відтак серед власників тих карточок-номерків розігруються призи. Три головні — поїздка в Мекку, поїздка на концерт Емінема в Канаду чи поїздка на гру «Манчестер-Юнайтед».
— Ог-го. Серйозно.
— В неї брат на британському радіо працює. Насправді, вона знає купу знаменитостей. Якось навіть Роббі Вільямс затягував її до себе в готельний номер.
— А вона?
— Відмовилася. Каже, він був п'яний в дупу.
— Хи-хи. І все-таки, прикольно співіснують Мекка з Емінемом…
— Ну а що ж.
…
— А знаєш, його друзі до останнього не вірили — думали, гигочучи, що то Теґу робить черговий перформанс перед майбутньою виставкою.
— Уроди.
— Митці…
— Угу. Вони самі. Добре, старий, піду я…
— Давай. До речі, я тобі казав, хто саме вбив Теґу?
— Га? Тобто?
— Його фактично вбила Ласрі, улюблена собачка. Якась там собача інфекція, що її здорова людина просто не сприймає.
— От маєш тобі. І Джоді… залишить її в себе?
— Напевно, так. Принаймні, до того часу, як повернеться в Канаду. Везти собаку в літаку так складно… Купа карантинів і все таке.
Але я чомусь твердо знаю, що Джоді забере Ласрі з собою. Люди не так уже й легко розлучаються з живими частками минулого.
Жили собі були. Всілякі різні люди й дурнуваті тьотьки. «Люди п'ють, жінки танцюють» — так мій тато казав про одне якесь місцеве весілля. Він мав на увазі, що все, як завжди. Ну, зрештою, воно все так і є. Але.
Якось одного дня всі начебто закохані в мене чоловіки розповіли про мене своїм дружинам. Було то правдиво чи ні. ВІН розповів правдиво — я таки кохала його — але дружина не повірила. Тоді я скинула їй повідомлення такого змісту:
«Я повільно тягну його в яму. ми обоє почуваємося трагічно щасливими. За смертю приходить воскресіння, я порубаю його на шматки, а потім знову вдихну життя через рот. Він любить мій рот».
Тоді в неї й поселилася думка про моє вбивство.
А в нас поселилася думка про який-небудь хитровиїбаний шлюб. Скажімо, мій мен (байдуже, розлучиться він на той час зі своєю законною чи ні) одружується зі мною десь в іншій країні. Скажімо, в Белізі, бо в Белізі можна все. А тоді ще в іншій країні оформить шлюб із Анджеєм, нашим другом. А я вийду за Анджея на Україні — і батьки будуть раді — такий порядний хлопчик. І тоді буде все красивезно. «Почекайте, ми зайдемо до нашої дружини!» — казали би мої чоловіки. А я би теж щось таке: «Упс, чуваки, вибачайте, мушу зготувати курку кеш'ю, бо приїздять із відрядження хазбенди…» Анджей запевняв мого хлопця (на той час іще просто хлопця), що їм навіть не обов'язково вступати в гомосексуальні зв'язки для цієї афери, хоча в очах у Анджея читався сум.
Мене ж хапався сум тоді, коли я думала про покинуту десь там у Прекрасному Дальоко красуню-дружину:
— Може, приведемо її сюди? — я вже й не пам'ятаю, кому першому прийшла в голові ця думка.
— Та ні, вона мене вб'є, я думаю… — це вже точно я сказала. — Буде мене повільно таї спроваджувати, щодня потроху пацючої отрути в чай підсипатиме.
— Відстань, я вб'ю тебе, ти тормознута, відстань, забудь мене, насиплю яду тобі в чай… — заспівав Аскольд, бо дуже любив СКРЯБІНА, хоч і зовсім не був українцем. Ні, мій мучачо таки був винятковим.
— І що ж вона буде робити тут? — недовірливо спитала я. Дивно, чому в мене не виникало такого питання стосовно Анджея.
— Нічого, — знизав плечима потенційний полігамник.
— Вона не зможе… — засумнівалася я.
— Ні, це спочатку не зможе, — він солодко потягнувся на ліжку, — але в силу своєї недалекості й стремління вчитися, вона на все погодиться. І звикне.