— Ви що, здуріли обоє? — спитав Гровер. — Дивне це місце.
Ми дружньо не звернули уваги на його слова.
Перед входом височів цілий ліс статуй: бетонні тварини, бетонні діти, навіть бетонний сатир, який грав на сопілці, від чого Гровера пересмикнуло.
— Бе-е-е! — забекав він. — Схожий на мого дядька Фердинанда.
Ми зупинилися біля дверей головної будови.
— Не стукайте, — заблагав Гровер. — Я відчуваю монстрів.
— Після фурій у тебе ніс заклало, — сказала Аннабет. — Особисто я відчуваю тільки бургери. Ви що, не зголодніли?
— М’ясо! — презирливо пхикнув Гровер. — Я вегетаріанець.
— Ти їси сир, енчіладу й алюмінієві бля— шанки, — нагадав йому я.
— Це все не м’ясне. Слухайте, давайте підемо звідси. Ці статуї… дивляться на мене.
Тут двері заскрипіли, відчинилися й на порозі з’явилася висока жінка зі сходу — принаймні так мені здалося, що вона зі сходу, оскільки вона була вбрана у чорний довгий халат, який закривав усе, крім рук, а обличчя було сховане за вуаллю. З-під чорного серпанку блищали тільки очі. Смагляві, кавового відтінку руки здавалися старечими, але були доглянуті, з манікюром, тому можна було вважати, що перед нами бабуся із слідами колишньої краси.
В її акценті так само вчувалися слабкі східні нотки.
— Уже пізно гуляти самим, діти мої, — мовила вона. — Де ваші батьки?
— Вони… гм… — почала було Аннабет.
— Ми сироти, — бовкнув я.
— Сироти? — перепитала жінка. Слово пролунало в її устах якимось незнайомим, чужим. — Але ж, мої любі! Цього не може бути.
— Ми відстали від свого балагану, — пояснив я. — Бродячого циркового балагану. Директор сказав, якщо ми раптом заблукаємо, чекати його біля бензоколонки, але він міг забути, або мав на увазі якусь іншу бензоколонку. Хай там як, але ми заблукали. Чим це так пахне?
— О, мої любі! — вигукнула жінка. — Та заходьте ж, бідні дітки. Я тітонька Ем. Проходьте просто до задньої частини складу. Там якраз приготовано поїсти.
Подякувавши їй, ми увійшли.
— Бродячий цирк? — пробурмотіла Аннабет.
— Завжди треба мати напохваті стратегічний план.
— Мізки в тебе риб’ячі, ось що.
Усередині складу так само стояли статуї: люди в різних позах та одязі, з різним виразом обличчя. Я подумав, що треба мати чималий сад, щоб встановити там ці статуї, оскільки всі вони були натурального розміру. Але перш за все, звичайно, я думав про їжу.
Можете, звісно, назвати мене ідіотом через те, що я ось так безцеремонно вперся до хати незнайомої жінки лише через те, що був голодний, але іноді я схильний до імпульсивних вчинків. Крім цього, ви ніколи не чули, як пахнуть бургери тітоньки Ем. Їхні пахощі були подібні до наркозу в кріслі дантиста — ти забував геть про все. Я зовсім не звертав уваги ані на Гроверове нервове скімлення, ані на те, що статуї, здається, стежили за мною, і що тітонька Ем зачинила за нами двері.
Я хотів лише якомога швидше попоїсти. І звичайно, в задній частині складу розташовувалась закусочна: стіл швидкого обслуговування з грилем, фонтанчиком содової, мікрохвильовою піччю та торгівельним автоматом із сирними начо[5]. Усе, що душа забажає, плюс декілька металевих столиків для пікніка.
— Сідайте, будь ласка, — запросила тітонька Ем.
— Дивовижно, — сказав я.
— Але… — продовжував впиратися Гровер, — ми не маємо грошей, мем.
Перш ніж я встиг тицьнути його ліктем, тітонька Ем заявила:
— Ні, ні, діти. Жодних грошей. Адже це особливий випадок. У мене завжди знайдеться прихисток для таких чудових сиріток.
— Спасибі, мем, — озвалась Аннабет.
Тітонька Ем застигла, ніби Аннабет мовила щось непристойне, але одразу пожвавилась, тож я подумав, що мені просто примарилось.
— Все гаразд, Аннабет, — сказала вона. — У тебе такі гарні сірі очі, дитинко.
Лише потім я замислився, звідки вона дізналась, як звати Аннабет, адже ми навіть не знайомились.
Наша господиня сховалася за шинквасом і стала готувати. Не встигли ми отямитись, як вона поставила перед нами пластикові таці з купою подвійних чізбургерів, а також ванільними коктейлями й картоплею фрі.
Я одразу ж проковтнув половину бургера.
Аннабет сьорбала коктейль.
Гровер підсунув до себе картоплю фрі й жадібно поглядав на провощений папір, на якому лежали наїдки, але був надто знервований, щоб їсти.
— Що це там за сичання? — спитав він.
Я прислухався, але нічого не почув. Аннабет похитала головою.
— Сичання? — перепитала тітонька Ем. — Мабуть, ти чуєш, як кипить олія. Гострий в тебе слух, Гровере.
5
Закусочна страва мексиканської кухні — кукурудзяні коржі тортилья, запечені з сиром і перцевим соусом.