Це було й таке діялося, коли Петр познайомився з отцем Жозефом, це було й таке діялося, коли мушкетери пана де Тревіля ескортували його до Парижа, це було й таке діялося, коли він здійснив свій фанфаронський і героїчний вчинок у катівні Бастілії. І можемо твердити: це було й таке діялося, коли він схопив за горло юного кардинала Гамбаріні, прискоривши державний переворот, якого ждала вся Франція. Ми можемо так сказати, бо то правда, але з одним застереженням, що цієї миті цілковиту й бажану незалежність подій, які Петр переживав у Франції, та буденного життя в столиці Турецької імперії, було порушено — принаймні ми це знаємо — чимось новим, дражливим і небезпечним, а саме листом, що його, як згадувалося, отець Жозеф послав з гінцем французькому послові в Стамбулі, вимагаючи від нього поширити новину про Петрову смерть.
Залишається, щоправда, певна надія, що цей швидкий гонець, — якого отець Жозеф наказав спорядити й негайно вислати в дорогу, звався швидким лише тому, що за тих часів — крім хіба поштових голубів — не знали швидшого засобу передачі інформації на велику відстань, — насправді не їздив швидко, а навпаки, мляво і спокійно, одне слово, повільно. Тому можна сподіватися, що Петр, який справді завжди діяв швидко, а ще й, мабуть, окрилений тугою за темноокою й темноволосою Лейлою і вірний обіцянці, даній султанові — також відразу після закінчення своєї місії, вирушивши назад до Стамбула, дорогою випередить гінця і встигне до турецької столиці швидше, ніж той. Таким чином гонець вручить французькому послові листа отця Жозефа, коли Петр уже спокійно сидітиме в султановій Раді, отож Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, підбадьорений і натхнений присутністю свого улюбленця, щиро засміється, почувши хибне повідомлення про його смерть.
Якби ж то так: коли у двох різних контекстах ми вживаємо слівце «відразу», це зовсім не мусить в обох випадках означати те саме. Гонець вирушив у дорогу відразу, так само й Петр відразу вирушив назад до Стамбула; різницю між цими двома «відразу» ми бачимо з першого погляду. В першому випадку йдеться про «відразу» дослівно й безумовно, про «відразу» слухняного вояка, про «відразу» взірцевого виконання наказу — гонець спакував речі, скочив у сідло й гайда, поїхав. У другому випадку, Петровому, йдеться про «відразу» принципове і загальноприйняте. Перше «відразу», гінця, значить те саме, що без зволікань, без найменшої затримки. Друге «відразу», Петрове, означає приблизно те саме, що без довгого й зайвого відкладання. І Петр не зрадив цього другого поміркованого й по–грома–дянському розумного значення слова «відразу», хоча йому вдалося виїхати з Парижа лише зранку третього дня після згаданих хвилюючих подій. Він не міг виїхати швидше, навіть якби хотів, бо в цьому йому перешкодила нова несподівана обставина.
Коли паризький люд довідався про насильницьку смерть кардинала Гамбаріні, він роздер другого улюбленця королеви–регентки, клятого Кончіні на шматки, спаливши його спотворене тіло на Понт–Неф. Поки це діялося, юний король Людовік XIII успішно й на диво вдало здійснив свій coup d’etat[40] і проголосив себе володарем. А коли королеву–матір, тепер уже не регентку, з усілякою шаною і тактовністю відвезли в один із тих замків на Луарі, до яких у наш час туристи влаштовують справжні паломництва, молодий володар висловив бажання потиснути руку П’єра де Кюкана і особисто виказати йому свою вдячність.
Проти цього не було й не могло бути жодних заперечень. Але увага.
До подій, які тут розгортаються і за якими ми стежимо, долучився тим часом, своєю появою майже не порушивши їхньої залізної логіки, ще один тривожний і фатальний чинник. А саме: коли отець Жозеф, який після розстрілу Петра Куканя із Кукані (навіть не припускаючи, що його було інсценовано) молився до глибокої ночі, а тоді ще довго співав, перш ніж задрімати, прокинувся вранці й довідався, що Петр Кукань живий і здоровий, а юний кардинал Гамбаріні відкинув ноги, він, вражений і зляканий, відразу ж, тобто без зволікань і найменшої затримки, послав із Парижа ще одного швидкого гінця, доручивши йому наздогнати й зупинити першого з хибною новиною про смерть Петра із Кукані. У разі невдачі гонець мав віддати французькому послові в Стамбулі другого листа, в якому отець Жозеф ввічливо спростовував зміст свого першого листа.
Ми не знайдемо жодного слова в офіційних записках історіографів про аудієнцію Петра Куканя із Кукані у юного короля Людовіка XIII, але оскільки один із придворних, які підслуховували за дверима, ретельно занотував усе до записника, ми можемо вірно й дослівно відтворити тут перебіг цієї розмови. Вона відбулася о п’ятій годині пополудні, відразу після візиту представників французького парламенту, які прийшли привітати короля з перемогою. Аудієнція проходила в так званій королівській дзеркальній спальні, невеликому приміщенні біля великої зали. Король і молодий герой, Петр із Кукані, були тут самі; звідси й неформальність, і, скажімо щиро, дитяча наївність королівських слів.
Подолавши певну ніяковість, яку можна зрозуміти й вибачити браком досвіду участі у аудієнціях, юний володар, боязко й шанобливо дивлячись на обпалену руку героя, перев’язану бастілійським коновалом, запитав:
— Пане де Кюкан, чи вам дуже боліло, коли ви вхопили той жар?
На що Петр, пристосовуючись до тону короля, відповів:
— Дуже–предуже, cip, але не настільки, щоб не можна було витримати.
— Цього витримати не можна, — відповів король. — Я вдома пробував.
— Справді, ваша величність? А як ви пробували?
— Потримав долоню над полум’ям свічки, — відповів король. — Але відсмикнув її, так що навіть пухиря немає. А у вас були пухирі, пане де Кюкан?
Петр потвердив.
Король якусь мить вагався, тоді, почервонівши, випалив:
— Пане де Кюкан, я від вас у захопленні.
— Їй–бо, не знаю, чим я заслужив на таку честь, ваша величність, — відказав Петр.
— У великому захопленні, — вів далі молоденький король. — Пане де Кюкан, тепер я потребуватиму помічників і порадників. Звичайно, кращих порадників, ніж були в моєї матері.
— Звичайно, ваша величність.
— Я хотів би, — провадив далі король, — щоб моїм першим радником були ви, пане де Кюкан.
— Я надзвичайно ціную, — сказав Петр, — честь і довір’я, виявлені мені вашою величністю, тому з іще більшим смутком повинен пояснити, що не можу вдовольнити бажання вашої величності, бо, як напевно відомо вашій величності, я є першим радником турецького султана.
— Не повертайтесь до турецького султана, а залиштесь у мене, — запропонував король.
— У мене в Стамбулі дружина, cip.
— То привезіть її до Парижа. Вона туркеня?
— Так, туркеня.
— Вона вродлива?
— Дуже вродлива.
— А як її звати?
— Її ім’я Лейла, що означає вельми довга й темна ніч.
— Une nuit très longue et sombre, — замріяно повторив юний король. — Чарівне ім’я. Вродлива туркеня з чарівним екзотичним ім’ям при французькому дворі, це буде сенсація. Ваша дружина матиме тут нечуваний успіх.
— Я не можу її привезти, не можу, — мовив Петр. — Я дав слово його величності султанові, що ніколи не покину його.
— Тоді залиштесь зі мною хоча б доти, доки все владнається, — запропонував король.
— Не можу, cip, не можу, — повторив Петр. — Я пообіцяв його величності султанові, що як тільки здійсню свій замір й покараю Гамбаріні, відразу повернусь назад.
І тут юний король Людовік XIII знову сказав величну, гідну його величності фразу.
— Ох, біда, — мовив він. — Я не можу здобути вас, бо ви чесні. А якби не були чесні і я міг би вас здобути, це були б не ви. Яке ж це безсилля, бути королем!
Сталося так, що першим порадником юного короля Лю–довіка XIII став один маловідомий і малообдарований сільський дворянин, який усе ж таки імпонував королеві своєю вправністю на соколиних ловах. Цей дворянин був порадником чотири роки, доки усіма справами не почали керувати, як загальновідомо, кардинал (на час нашої розповіді тільки єпископ) де Рішельє і його права рука отець Жозеф, званий Сірою Еміненцією.
Як уже згадувалося, Петр від’їхав з Парижа наступного ранку, а водночас рушив у дальшу дорогу й перший гонець отця Жозефа, який заночував у містечку Жуаньї на Йонні в заїзді «У Давидової пращі», так само вирушив у путь і другий гонець, який знайшов ночівлю в заїзді «У ікони Святої Катерини» в місті Сансі, також на Йонні. Подивившись на карту, ми помітимо, що перевага обох гінців над Петром, який тільки–но минав паризьку браму Святого Антонія біля Бастілії, була досить значною, проте з огляду на відстань до Марселя, яку йому треба ще подолати, не такою великою, щоб Петр не міг заіграшки випередити їх. Погода стояла гарна, Петр знову мав на собі черес, напханий золотими, і не бачив та не знав, чому б мав поспішати. Його туга за темноокою й темноволосою Лейлою була, зрозуміло, дуже й дуже великою, але ж не настільки, щоб її не можна було витримати, отож він їхав радісно й повільно, втішаючи своє серце гарним весняним краєвидом. Петр згадав, як колись їхав по Італії з добрим капітаном д’Обере і як тоді з’їв в одному з заїздів багато paupiettes[41], начинених печерицями, запиваючи їх добрим червоним вином. Всюди був мир і спокій, люди лише помалу, з великим запізненням довідувалися, що в Парижі знову дійшло до якогось перевороту, і спокійно працювали.