— Дякую, панове, — сказав просто посол. Далі трохи поміркував і додав: — Але щоб було зрозуміло: владі коро–леви–регентки я не можу передати вашу заяву, бо королева–регентка вже зникла в безодні історії, це, звісно, не означає, ніби її настромили на палю; не знаю, що з нею сталося, але певне те, що вона вже не регентка, володарем є її син Людовік XIII. І по–друге: вашого П’єра Кюкана де Кюкан зовсім не знешкодили, він живе і зараз безумовно повертається до Стамбула. Щодо цього…
І старий дипломат, урвавши фразу, витягнув з кишені листа, якого йому вручив другий кур’єр отця Жозефа, різким жестом передав його паші Абедінові, цілком неофіційно обернувся і вийшов з кімнати, хряснувши за собою дверима.
І тільки–но хряснули двері, генерал Юсуф–ага, маленький муфтій і шейх Решад увесь у білому, передчуваючи щось лиховісне, оточили пашу Абедіна, який ледь розтуленими губами читав листа, в якому отець Жозеф вимагав від пана д’Анкетіля ввічливо спростувати повідомлення про смерть Петра Куканя із Кукані, і засипали його розгубленими запитаннями про те, що сказав пан д’Анкетіль і чому він вийшов, що читає паша Абедін і що сталось?
— Що сталося? — перепитав паша Абедін. — А що мало статися? Саме те, що не сталося нічого, і що Абдуллу у Франції не вбили. Схоже на те, що саме тепер він збирається до Стамбула, якщо вже не вирушив у путь. Сподіваюсь, панове, ви розумієте, що це означає. Коли цій людині пощастить висадитись на турецьку землю, нам всім, хто тут стоїть, нашим любим колегам з сералю, включно з коханим принцем Мустафою, можна готуватися до смерті. Бо якщо хтось із нас гадає, що біднота — і взагалі так звані соціально слабші верстви турецького люду нас люблять і з цілковитим розумінням спостерігають, як ми домагаємось повернення своїх палаців і рабів, грошей і коштовностей, і що Абдуллі в Туреччині ніхто не симпатизує, то дозвольте мені сказати прямо: той іще гірший за мешуге[45], він просто дурень.
Такої ж чи приблизно такої думки був і принц Мустафа, який, прийшовши до тями після нападу епілепсії, викликаного другим повідомленням отця Жозефа, відразу ж наказав оголосити готовність усіх наземних і морських сил з єдиним завданням і метою: убити й порубати, одним словом, будь–як відправити на той світ злочинного Абдуллу й не дозволити йому ступити на турецьку землю, а разом з ним убити й порубати, одним словом, будь–як відправити на той світ будь–кого, хто б йому в цьому допомагав. Вояки взяли під охорону всі пристані й усі наземні й водні шляхи, якими він міг би скористатися для повернення в Стамбул. Було наказано: з ним не церемонитись і не ув’язнювати його, бо це диявол, якого не можна схопити надовго, він викрутиться будь–звідки, тому слід просто рубати, стріляти й колоти, хоч би він уже тринадцять разів був мертвий.
Лави війська вирушили до Мармурового моря, зайняли Дарданелли включно з обома узбережжями, всі бойові кораблі, легкі й важкі, вітрильники й галери борознили води протоки, солдати зайняли всі морські шляхи, що вели від островів Родос, Додеканес й Самос через Анатолію до Стамбула, як і стежки, що вели північним узбережжям до столиці. Окрім того, принц Мустафа наказав спорядити сераль гарматами найбільшого калібру, а у вікна і бійниці усіх п’яти палаців виставити гаубиці й мушкети на той випадок, якщо злочинному Абдуллі все–таки пощастить прослизнути, збурити маси й стати напроти резиденції уряду. Велика Рада засідала вдень і вночі, жахаючись, що покаже майбутнє.
На четвертий день після згаданого офіційного візиту представників уряду Турецької імперії до французького посла пана д’Анкетіля до сералю на змиленому коні примчав гонець, принісши жадану новину: злочинець Абдулла повертається до Стамбула як цивільний пасажир на палубі військового судна «Борода Пророка». На палубі його впізнали за допомогою підзорних труб, якими був оснащений гарнізон фортеці Геліболу, себто Галліполі, що охороняв вхід у Дарданелли. Корабель без попередження, як і було наказано, потопили прицільним вогнем важкої артилерії. Не вцілів ніхто.
Коли затихло радісне захоплення, викликане цим сенсаційним повідомленням, і члени Ради, взаємно привітавши себе, збиралися розходитись, до сералю прискакав ще один гонець на змиленому коні і приніс звістку, що злочинець Абдулла повернувся до Стамбула в рибальській барці, переодягнений гарпунером, його помітили, коли посудина минала острів Мармару. Барку без попередження, як і було наказано, потопили добре націленим пострілом п’ятиліб–рової гармати. Також не вцілів ніхто.
За півгодини до сералю примчав гонець на змиленому коні і приніс звістку, що злочинця Абдуллу помітив і затримав патруль між річками Селін і Кетій біля Бергема, коли він у товаристві двох місцевих провідників їхав кам’янистою стежкою на північ від міста, й відразу ж без попередження, як і було наказано, його застрелили з обома провідниками і скинули в прірву.
Дальша звістка: злочинець Абдулла повертався до Стамбула на судні невідомої назви й походження, яке розбилося, наскочивши на мілину біля острова Лемнос. Гарнізон пристані Мудрос упізнав злочинця Абдуллу серед потерпілих, що намагалися врятуватися вплав, і його вбили разом з іншими потерпілими пострілами з мушкетів.
Дальша звістка: злочинець Абдулла, переодягнений капітаном, командував грецькою галерою «Пірей», що прямувала до Стамбула. Члени екіпажу впізнали його, вбили, а труп кинули в море.
Дальша звістка: злочинець Абдулла прямував до Стамбула північним узбережжям Мармурового моря, переодягнений погоничем верблюдів, але його впізнав із засідки загін яничарів поблизу міста Мальгари, затримав і знешкодив.
Таких звісток про ідентифікацію та негайну ліквідацію злочинця Абдулли до сералю загалом надійшло тринадцять, так що Петр Кукань із Кукані, як того й бажав принц Мустафа, вмер тринадцять разів. Невідомо, чи й справді у рамках цих тринадцяти смертей він умер раз і назавжди, але недоумкуватий принц Мустафа, не тямлячись від ляку, втішав себе так:
— Це був би диявол, якби між цими тринадцятьма страченими Абдуллами не виявилося справжнього.
Єдине було певним: у Стамбулі Абдулла більше не з’явився.
Залишилось лише випустити з Чорної вежі папську делегацію графа N, що й виконали негайно, належним чином вибачившись. Через три тижні після цього граф N вручив Його святості листа, яким учорашній принц, а тепер султан Мустафа Перший знову нав’язував дипломатичні стосунки з Римом, супроводжуючи листа коштовними дарунками. Лист, писаний кращим латинським стилістом сералю, звучав так:
«Султан Турецької імперії Мустафа Перший Його святості всього християнства, якого є скромним і смиренним рабом. В ім’я великого християнського бога Пантарая, до якого виявляє симпатію всім серцем і душею своєю султан Мустафа Перший, амінь. Сповіщаю Вашу святість з усією пошаною, покорою й дитячою відданістю, що період заздрості й негідних учинків Туреччини, вина за який лежить на злочинцеві Абдуллі, закінчено, отож райдугу миру, взаємної поваги й любові між світом християнства, до якого прихильно ставиться й нижче підписаний, і світом мусульманства знову перекинуто. Нехай Ваша святість прийме до уваги, що символ миру й любові між християнами й мусульманами, перстень святого послідовника християнського бога Пантарая Чезаре–ефенді з роду Борджіа, який Ваша святість свого часу подарувала моєму негідному попередникові і який мій негідний попередник ганебно відкинув, було піднято і збережено побожним послідовником бога Пантарая графом N, а тепер повернуто мені; він знову прикрашає мою руку. У цьому, як кажуть на батьківщині Вашої святості, допомагай нам бог Пантарай».
Коли папа дочитав цього листа, він, за своїм звичаєм, склав руки на животі й щиро і довго сміявся. А досміявшись, сказав своїм сієнським діалектом:
— Отож з Туреччиною, як видно, все гаразд, і ми можемо взятися за справу.
Мабуть, отак, як ми собі уявляємо, і розпочалась передісторія Тридцятилітньої війни.