— Фотографка. — Рейчел показала йому відображення в барному дзеркалі — жінку з гривою каштанового волосся, що падало з-під барвистої в’язаної шапочки. Та жінка обома руками тримала камеру.
— А…
Вона поглянула на інших людей, знятих на плівку ненароком. Посередині барної стійки сиділи двоє стариганів і немолода пара. Бармен відраховував решту на касі. А ще застиг посеред кроку відносно молодий хлопець у чорній шкіряній куртці, який щойно зайшов у парадні двері.
— А як щодо нього? — спитала Рейчел.
Джеремі поправив окуляри й нагнувся близько до фотографії.
— Не можу роздивитися. Стоп, стоп, стоп.
Він підвівся і пішов до парусинового наплічника, який завжди брав із собою в дослідницькі поїздки. Дістав прес-пап’є у вигляді лупи й приніс його до столу. Заніс його над обличчям хлопця у шкіряній куртці. Хлопець мав здивований вигляд людини, яка мало не зайшла в кадр фотографа й не зіпсувала його. Також він був смаглявіший, аніж здавалося на відстані. Можливо, латиноамериканець чи корінний американець. Але до походження Рейчел він не підходив у жодному разі.
Джеремі перевів лупу на Велюрового. Очі в нього, однозначно, були такого самого кольору, як у Рейчел. Як там казала її мати? «Пошукай себе в його очах». Поки Рейчел витріщалася на збільшені очі Велюрового, вони поступово розпливлися. Вона відвела погляд, щоб навести різкість зору, а тоді поглянула на нього знову.
— Це мої очі? — спитала вона Джеремі.
— У них твій колір, — відповів він. — Форма не така, та будова кісток тобі все одно дісталася від Елізабет. Хочеш, я зроблю пару дзвінків?
— Кому?
Він поклав прес-пап’є на стіл.
— Зробімо ще одне припущення і вважаймо, що це — її однокурсники, які того року також здобували докторський ступінь в Університеті Джонса Гопкінса. Якщо це припущення правильне, всіх на цьому знімку, імовірно, можна ідентифікувати. Якщо воно неправильне, мене від друзів, які там працюють, відділяє всього кілька дзвінків.
— Гаразд.
Джеремі сфотографував обидва знімки на свій телефон, перевірив, чи правильно зняв зображення, і поклав телефон у кишеню.
Біля її дверей він обернувся і сказав:
— Ти нормально почуваєшся?
— Чудово. А що?
— Ти раптом почала здаватись якоюсь замученою.
На якісь слова вона здобулась аж за хвилину.
— Ти — не мій батько.
— Ні.
— Але я б хотіла, щоб ти ним був. Тоді це скінчилося б. А в мене був би такий крутий татусь, як ти.
Він поправив окуляри; як вона дізналася, він робив це щоразу, коли почувався ніяково.
— Мене ніколи в житті не називали крутим.
— Тому ти й крутий, — сказала вона й поцілувала його у щоку.
Вона отримала перший за два роки електронний лист від Браяна Делакруа. Він був коротенький — три рядки — і містив похвалу серії матеріалів, яку вона видала два тижні тому, про звинувачення в підкупах і протекції в Массачусетському відділі пробації. Голова відділу, Дуґлас «Дуґі» О’Галлоран, керував ним, наче особистою вотчиною, та тепер, завдяки роботі, виконаній Рейчел і кількома її давніми колегами з «Ґлобу», окружний прокурор готував обвинувальні акти.
«Коли Дуґі побачив, як ти йдеш до нього, — написав Браян, — у нього був такий вигляд, наче він зараз цеглою всереться».
Вона зрозуміла, що широко всміхається.
Приємно знати, що ви є на світі, міс Чайлдс.
«Навзаєм», — подумала вона, пишучи відповідь.
Але тоді побачила його постскриптум:
Скоро перетну південний кордон. Вертаюся до Нової Англії. Не порадиш якихось районів?
Вона негайно заґуґлила його, від чого дотепер свідомо утримувалася. На Google Images знайшовся всього один його знімок, дещо зернистий; уперше він з’явився в матеріалі «Торонто сан» про благодійний бал у 2000 році. Але там був Браян у смокінгу, який йому не личив, і з повернутою вбік головою; підписаний він був як «Спадкоємець деревообробного бізнесу Браян Делакруа III». У статті, що супроводжувала знімок, його назвали «малопомітним» і «відомим своєю закритістю», випускником Браунського університету, який здобув ступінь MBA у Вортонській школі бізнесу. А згодом він із цими дипломами став…
Приватним детективом у Чикопі в штаті Массачусетс і пропрацював ним рік?
Вона всміхнулася, згадавши його в тій комірці-кабінеті, золотого хлопчика, що намагався відкинути шлях, який йому вторувала родина, та явно сумнівався в цьому своєму виборі. Такого серйозного, такого чесного. Якби вона ввійшла в якісь інші двері, віддала свою справу якомусь іншому приватному детективові, той, можливо, зробив би саме те, про що попереджав її Браян: обібрав би її до нитки.
А сам Браян відмовився це робити.
Вона придивилася до його фотографії та уявила, як він живе за один-два райони від неї. А може, й за один-два квартали.
— Я із Себастьяном, — промовила Рейчел уголос. — Я кохаю Себастьяна.
І закрила ноутбук.
Вона сказала собі, що відповість на Браянів лист завтра, та так за це й не взялася.
Два тижні по тому зателефонував Джеремі Джеймс і спитав, чи сидить вона. Вона не сиділа, але притулилася до стіни і сказала йому, що сидить.
— Я встановив особи практично всіх. Ті двоє чорношкірих досі разом і мають приватну практику в Сент-Луїсі. Інша жінка померла 1990 року. Здоровань був із викладачів і кілька років тому теж пішов із життя. А хлопець у велюровому пуловері — це Чарльз Осаріс, клінічний психолог, який практикує в Оаху.
— Гаваї, — промовила вона.
— Якщо він виявиться твоїм татом, — сказав Джеремі, — тобі доведеться відвідати чудове місце. Я чекатиму на запрошення.
— Та звісно!
Чарльзові Осарісу Рейчел зателефонувала аж за три дні. Річ була не в нервах чи якомусь остраху, а у відчаї. Вона знала, що він їй не батько, відчувала це нутром і кожною електромагнітною ланкою свого первісного мозку.
Та все ж почасти сподівалася на протилежне.
Чарльз Осаріс підтвердив, що навчався на доктораті Університету Джонса Гопкінса з клінічної психології разом з Елізабет Чайлдс. Йому згадувалося кілька вечорів, коли вони ходили до бару «У Майло» в Східному Балтиморі, де на стіні праворуч від барної стійки дійсно висів прапорець команди «Балтимор колтс». Йому було прикро чути, що Елізабет пішла із життя: вона здавалася йому цікавою жінкою.
— Мені сказали, що ви з нею зустрічалися, — заявила Рейчел.
— І хто б вам таке сказав? — Чарльз Осаріс видав щось середнє між грубим вигуком і смішком. — Міс Чайлдс, я не приховував своєї орієнтації ще з сімдесятих. І на ілюзії щодо своєї сексуальності ніколи не страждав: на спантеличення — так, на ілюзії — ні. Ніколи не зустрічався і навіть не цілувався з жінкою.
— Вочевидь, мене дезінформували, — сказала Рейчел.
— Вочевидь, так. А чому ви спитали, чи не зустрічався я з вашою матір’ю?
Рейчел зізналася в усьому, розповіла йому, що шукає батька.
— Вона ніколи не казала вам, хто він?
— Ні.
— Чому?
У відповідь Рейчел надала пояснення, яке з кожним роком видавалося дедалі сміховиннішим.
— Вона чомусь гадала, що захищає мене. Плутала зберігання секретів зі збереженням мене.
— Та Елізабет, яку я знав, ніколи ні в чому не плуталась.
— А навіщо ще берегти таку велику таємницю? — спитала Рейчел.
Коли він відповів, у його голосі з’явилася смутна нотка.
— Я знав вашу матір два роки. Я був єдиним чоловіком у радіусі десятьох миль, який не намагався позбавити її одягу, тож, напевно, знав її так само, як і всіх інших. Зі мною вона почувалася в безпеці. А я, міс Чайлдс, геть її не знав. Вона не підпускала до себе нікого. Їй подобалося мати таємне життя, бо їй подобалися таємниці. Таємниці — це сила. Таємниці — це краще за секс. Таємниці, як я твердо переконаний, були для вашої матері наркотиком.
Після розмови із Чарльзом Осарісом у Рейчел за один тиждень сталося три панічних атаки. Одна — у туалеті для працівників Шостого каналу, друга — на лаві на березі річки Чарльз, уранці, коли вона мала побігати підтюпцем, а третя — у душі якось увечері, коли Себастьян уже заснув. Вона приховала їх усі від Себастьяна та колег. Тоді Рейчел відчувала, що контролює себе, наскільки людина може себе контролювати під час панічної атаки: вона могла весь час нагадувати собі, що в неї не серцевий напад, що її горло не зводить навіки, що вона взагалі-то здатна дихати.
У неї посилилося бажання сидіти вдома. Кілька тижнів її щоранку виштовхувало за двері лише свідоме зусилля та внутрішній обурений лемент. Вихідними вона геть не виходила за поріг. Перші три тижні Себастьян тоді гадав, що це — вияв інстинкту гніздування. На четвертий тиждень він почав дратуватися. Тоді вони були у списках гостей практично всіх вечірок у місті: будь-яких балів, будь-яких благодійних прийомів, будь-яких приводів випити, де можна було на інших подивитись і себе показати. Вони стали зірковою парою, постійними персонажами добірок пліток у «Внутрішній кухні» та «Іменах і обличчях». Рейчел, хай як вона старалася, не могла заперечити, що таке становище їй дуже до вподоби. Батьків у неї не було, зате принаймні місто, як вона згодом усвідомить, радо приймало її як свою.
Тож вона повернулася туди. Вона тиснула руки й цілувала щоки мерові, губернаторові, суддям, мільярдерам, комікам, письменникам, сенаторам, банкірам, гравцям і тренерам «Ред сокс», «Петріотс», «Ведмедиків», «Келтікс», ректорам вишів і випивала разом із ними.
На Шостому каналі вона зробила блискавичну кар’єру, рівно за шістнадцять місяців промчавши такий шлях: фриланс — освітні сенсації — кримінал — загальна тематика. Її обличчя зобразили на білборді з Шелбі та Ґрантом, вечірніми ведучими, а ще вона дістала значну роль у рекламі, де було вперше показано їхній модернізований логотип. Вирішивши побратися, вони із Себастьяном неначе обрали самі себе королем і королевою шкільного балу, і місто аплодувало їхньому рішенню та беззастережно його благословило.
За тиждень після того, як розійшлися запрошення, Рейчел ненароком зустріла Браяна Делакруа. Тоді вона щойно взяла інтерв’ю у двох депутатів у законодавчому органі штату на тему прогнозованого дефіциту бюджету. Члени її команди пішли до фургона, та вона вирішила повернутися до станції пішки. Не встигла Рейчел перейти Бікон-стріт, як із Атенею вийшов Браян у супроводі нижчого на зріст і старшого чоловіка з рудим волоссям і бородою. Рейчел відчула те схоже на удар струмом сум’яття та впізнавання, що зазвичай траплялося лише тоді, коли вона проходила на вулиці повз когось знаменитого. Тоді вона відчувала: «Я тебе знаю. Та насправді не знаю». Коли обидва чоловіки опинилися за десять-дванадцять футів від Рейчел, Браян зустрівся з нею поглядом. За миттєвим упізнанням відобразилося щось таке, чого вона не могла чітко визначити (Роздратування? Страх? Ні те, ні те?), а тоді воно зникло і йому на зміну прийшло те, що вона згодом могла назвати лише шаленою радістю.
— Рейчел Чайлдс! — Він подолав відстань до неї за один широкий крок. — Як давно не бачилися — дев’ять років?
Його рукостискання виявилося міцнішим, аніж вона очікувала, надто міцним.
— Вісім, — нагадала вона. — Коли ти?..
— Це Джек, — сказав Браян. Відступив убік, щоб менший чоловік став на звільнене місце, тож тепер вони стояли втрьох на тротуарі на вершині Бікон-Гілл, тимчасом як довкола юрбами снували люди, що збиралися пообідати.
— Джек Агерн.
Чоловік потиснув їй руку. Його рукостискання було набагато легше.
Від Джека Агерна сильно відгонило Старим світом. Його сорочка мала французькі манжети зі срібними запонками, що визирали з-під рукавів пошитого на замовлення костюма. Він був у краватці й мав бездоганно підстрижену бороду. Рука в нього була суха й не загрубла. Рейчел подумала, що він має оргáн і краще за більшість людей розуміється на класичній музиці та коньяку.
Він спитав:
— Ви — давні друзі?..
Втрутився Браян:
— «Друзі» — це було б надто сильно сказано. Джеку, ми знали одне одного десятиліття тому. Рейчел — репортерка на тутешньому Шостому каналі. Вона чудова.
Джек ґречно кивнув їй, виражаючи щось подібне до поваги.
— Вам подобається ця робота?
— Здебільшого так, — сказала вона. — А яка робота у вас?
— Джек працює з антикваріатом, — поспіхом сказав Браян. — Він приїхав із Мангеттена.
Джек Агерн усміхнувся.
— Через Женеву.
— Здається, я не знаю, що це означає, — промовила Рейчел.
— Ну, я живу на Мангеттені та в Женеві, але домом вважаю Женеву.
— Нівроку, еге ж? — сказав Браян, хоча в цьому й не було потреби, і позирнув на наручний годинник. — Треба йти, Джеку. Бронь на дванадцяту п’ятнадцять. Радий зустрічі, Рейчел. — Він нахилився і поцілував повітря біля її щоки. — Чув, ти виходиш заміж. Дуже радий за тебе.
— Вітаю. — Джек Агерн ізнову взяв її за руку та ґречно кивнув. — Сподіваюся, ви з вашим нареченим будете дуже щасливі.
— Бережи себе, Рейчел. — Браян уже пішов геть із відстороненою усмішкою і надміру ясними очима. — Дуже радий зустрічі.
Вони пройшли до Парк-стріт, звернули ліворуч і зникли з поля зору.
Вона, стоячи на тротуарі, замислилася над цією зустріччю. Браян Делакруа із 2001 року набрав трохи ваги. Йому це личило. Той Браян, із яким вона познайомилася, був надто худий, а шия в нього була надто тонка для його голови. Вилиці й підборіддя в нього були трохи зам’які. Тепер же його риси стали чітко визначені. Він досяг того віку — як вона здогадувалася, тридцяти п’яти років, — коли, напевно, почав скидатися на батька й перестав бути схожим на чийогось сина. Вдягався він незмірно краще й був щонайменше вдвічі гарніший, аніж 2001 року, а тоді він уже був доста гарний. Тож усі зміни в його зовнішності були на краще.
Але енергія, яку він випромінював, хай і замаскована люб’язностями, здавалась їй дещо нервовою та тривожною. То була енергія людини, що намагається нав’язати комусь таймшер[8]. Завдяки своїм пошукам інформації Рейчел знала, що він керує відділом міжнародних продажів і закупівель компанії «Делакруа Ламбер», і їй було сумно думати, що майже десять років у продажах обернули Браяна на демонстративно бадьорого та привітного шоумена.
Рейчел уявила Себастьяна, який тим часом працював на Шостому каналі, напевно, відкинувшись на спинку крісла, гризучи олівець і водночас ріжучи плівку. Себастьян, король охайного монтажу. Власне кажучи, у Себастьянові все було охайне. Охайне, чисте та чітко визначене. Вона була однаково нездатна уявити його продажником і землеробом. Тієї миті до неї дійшло, що Себастьян здається їй привабливим, бо в його сутності немає ні крихти відчаю чи надокучливості.
«Браяне Делакруа, — подумала вона. — Як шкода, що життя перетворило тебе на звичайного торгівця».
8
Форма спільного володіння нерухомістю (найчастіше — готельним номером), у якій кожна людина має право користуватися нею впродовж чітко визначеного часу.